Після безсонної ночі в автобусі вдихаєш ранкової свіжості – і тут починається казка…Під ногами кількасотлітня бруківка, а вуха вловлюють щосекунди іншу мову і повітря навколо якесь загадково-дивовижне. Монументальні стіни, стража, палаци і площі, а потім собор, від величі якого болять очі…Недарма в XIX столітті повернулася мода на готичну архітектуру – гостроверхі шпилі примушують відчути нікчемність власного буття і велич небес. Кожен камінчик, кожна статуя храму просякнута вірою, таємничістю, історією. Колони й ікони, оповиті ледь відчутним світлом барвистих вітражів чули десятки тисяч молитов, гріхів і розкаянь…В середині собор час, здається застиг, але небо над ним плине швидко…

Не встигаєш перевести дух і опиняєшся на площі, оточеній дивовижними палацами, на краю якої видніються сотні казкових червоних дахів…Далі, сходами вниз, слідами жебраків, рицарів, алхіміків, ремісників, повз облуплені стіни старовинних корчмів і винарень та затишні вітрини крамничок і запашних кав’ярень. І знову казкові будиночки, церкви, площі…Озираєшся назад, а там все той же величний шістсотрічний собор, що не може не вразити, і вікна, з яких незадоволені повстанці викидали чиновників (хех…нам би так). Далі знаменитий міст, на якому, як завжди, людно. Але жоден гамір не здатний зіпсувати краси, яку бачиш тут на кожному кроці. Потім знову гарненькі вулички, на яких можна почути казкову мову, якою, здається повинні говорити гноми, хоч мешканці країни на гномів не схожі.

У казці було багато яскравих епізодів – таємничий Вишеград, моторошно-прекрасна оздоба людськими кістками у малесенькій капличці, старовинне містечко рудокопів із власним Карловим мостом, і вулицями, що не змінювалися протягом століть, химерна вистава на міському годиннику, що захоплює сучасних людей так само, як і триста років тому, тепла атмосфера винного ярмарку на головній площі…На жаль казки мають властивість закінчуватися, але кожна з них обов’язково має бути переписана по-новому…Тому я обов’язково до тебе повернусь, казкова країно.

 

P.S. Не знаю що то було – чари чи просто зручна інфраструктура міста, але я, при всьому моєму топографічному кретинізмі ні разу не загубилася, навіть на громадському транспорті ;).

Скінчилось літо і все живе, за законами природи, повинно потрохи завмирати, готуватись до зими. Але громадське і культурне життя б’є через край активністю.
Вересень – традиційна фестивальна пора для Закарпаття, але відбувається також  багато  незапланованих подій різного масштабу. А все через те, що наближаються місцеві вибори. І кожен кандидат чи партія намагаються заохотити виборців – хтось концертами і зустрічами, хтось благодійністю чи покращенням благоустрою міста. Це,безумовно, дуже позитивно, але така «епідемія» доброчинності закінчиться як тільки настане час ікс – 31 жовтня.
На перший погляд, культурне життя Ужгорода видається досить бурхливим. Яскраві афіші запрошують на концерти, дискотеки, вистави і виставки. Та бурхливе воно лише для Закарпатських масштабів. Бо й сота частина культурного життя Києва чи Львова не відбувається в Ужгороді, навіть перед виборами. Я стверджую так не через провінційні комплекси чи занадто вибагливі естетичні смаки. До слова, мене абсолютно не ваблять незатишні мегаполіси. Культурні і духовні потреби виникають в кожної більш-менш інтелектуально розвиненої людини не залежно від того, живе вона в Рахові чи в Нью-йорку.
Чомусь так складається, що події, від яких я очікую чогось грандіозного або стають великим розчаруванням, або мені взагалі не вдається на них потрапити. Ще одна проблема – концерт заїжджої зірки чи гастролі відомого театру часто не по кишені студенту, що прагне культурного збагачення.
Організувати концерт чи іншу культурну акцію в місті не так вже й легко, особливо за відсутності грошовитих спонсорів. Найпростіше знайти їх, знов-таки, перед виборами. Але кандидатам потрібна масовість, тому вони радше привезуть поп-зірку на головну міську площу, ніж підтримають концерт експериментальної  музики чи авангардну художню виставку. Хоч поп-концерти цікавлять більшість молодих людей, спонсорів для власних творчих ініціатив знайти нелегко, навіть перед виборами. Честь і хвала людям, ким вдається-таки організовувати щось творче і нетривіальне.
Що ж, буду намагатись відфільтровувати черв’ячки скептицизму і політичного впливу на свідомість  від позитивного мислення і просто приймати культурні «подарунки», незалежно від того, яка партія чи кандидат їх підносять. Прийдеться щось робити і з власною перебірливістю – щотижня афіші пропонують з десяток дискотек, які я не відвідую, і навряд чи колись буду. Як кажуть, на колір і смак фломастери різні. А поки доведеться хоч кілька разів на рік їздити до Львова, дихати тамтешнім культурним повітрям…До речі, дискотеки там також є. Але є концерти, фестивалі, виставки, книгарні в кінці-кінців, яких так бракує Ужгороду…

Кожному вихідцю із Закарпаття доводилось, напевно, некомфортно почувати себе під колючими поглядами мешканців столиці, із надписом «Панаєхалі» в очах. Та у нас у краї є свій мегаполіс, обласний центр, де корінних ужгордців мешкає не так вже й багато.
Добре це чи погано – однозначно відповісти важко, але міська і сільська культура відрізняються чи не на генетичному рівні. Звідси й маємо сміття на тротуарах і загиджені ліфти (адже в гірському селі смітників і ліфтів немає).
Цікаво спостерігати за метаморфозами студенток-першокурсниць, що приїхали до Ужгорода навчатись із найвіддаленіших куточків Закарпаття. Через рік навчання вони перефарбовують волосся, взувають каблуки, і замість того, щоб поїхати допомогти батькам з городом ідуть у «Ейлу» чи інший подібний заклад. В мене ні в якому разі немає упередженого ставлення до сільського походження (я з Мукачева, не село, але…), та коли миле сором’язливе дівчатко перетворюється на розмальовану ляльку, перші ж слова котрої видають і її походження, і інтелектуальні здібності – мені їх жаль. В місті таких теж вистачає, але сільські  «красавіци» виглядають дикіше. Адже батьки відправляють своїх дочок здобувати освіту. Ця мета часто змінюється на пошук «городського» жениха із відповідними наслідками – акрилові нігті, блискуче шмаття і макіяж, дискотеки, каблуки.
Засуджувати когось не маю морального права, тому просто поділюся життєвими спостереженнями.
Нещодавно ввечері, проходячи з другом пішохідним мостом дуже здивувалася на запитання перехожого, молодого хлопця: «Де туй набережна? То там, коло телевізора?». Мені здалося, що це невдалий жарт, але мій ввічливий супутник не розгубився і уточнив: «А яка саме набережна вам потрібна? Незалежності, Студентська, Православна, Київська, Слов’янська ?». На що шокований перехожий відповів «Мені треба Набережна сім, там общага». Ми пояснили йому дорогу і посміялися над тим, скільки в «мегаполісі» У;жгороді набережних.
Урбанізація – явище неминуче, хоч має і сумні, і веселі наслідки. Головне, щоб людина не соромилася свого походження, адже талановиті й інтелектуальні особистості народжуються і в селі, і в місті. Варто зберігати свою самобутність, бо Закарпаття, все-таки велике село.
P. S. Я комфортно живу на два міста і комплексами провінційності не страждаю.  Можливо варто побувати у Нью-йорку чи Токіо?

Мені цього року не пощастило – практично  ні на одному фестивалі не була. Але читаючи  негативні відгуки в Інтернеті я тихенько радію, що це фестивальне літо виявилось провальним і для України, і для Закарпаття. Насправді радіти нема чому, адже кількість і масштаби фестивалів щороку зростали, і раптом бац: деякі фестивалі взагалі зникли, інші перетворилися на суцільне розчарування постійних відвідувачів чи сільські народні гуляння. Невже фестивальний рух в Україні ризикує перетворитися на базарно-звітні заходи з піару місцевої влади? Адже фестиваль гине коли в нього втручаються чиновники і комерція. Це свято, передусім,  для гостей, туристів, а не для «галочки» голові Райради чи іншого посадовця. Звісно, іноді без підтримки владних структур не обійтися, хоча б для отримання дозволу проведення заходу в певному місці. Але повинна існувати чітка межа між підтримкою і втручанням.

 

 Головне для успіху фестивалю – оригінальна концепція. Так, «фішкою» Закарпаття є гастрономічні свята. Самої ідеї замало, тому якщо відсутні ентузіасти, що зуміють якісно організувати фестиваль краще не проводити його взагалі. Іноді вдалі ідеї варто об’єднувати, бо при всій повазі і локал-патріотизмі місцевим фестам далеко до  рівня львівських. Тому принцип «краще менше, але краще» був би дуже доречний.

 

Разом із розробкою концепції обирають місце фестивалю. Важливо, щоб туристи приїхали на фестиваль, витратили там гроші назбирали приємних вражень, а не заблукали серед мальовничих закарпатських лісів через незрозумілі (відсутні) дороговкази. Важливість фактору дислокації демонструє цьогорічне «Артполе» (Шешори) – фест із Вінницької області перенесли до Куяльницького лиману і на нього приїхало 5 тисяч відвідувачів, що втричі менше ніж у попередньому році.  Якісний фестиваль (що проводиться не в місті) повинен пропонувати відвідувачам трансфер до місця фесту від найближчих великих залізничних, автобусних станцій.

 

Болючим питанням багатьох українських фестів є інфраструктура. Бо навіть найкраща розважальна й музична програма не врятують від відсутності питної води, затінку і переповнених біотуалетів. Звісно, це не головне . Але згадаймо піраміду потреб Маслоу, в основі якої лежать фізіологічні потреби. Людина не може насолоджуватися розвагами й спілкуванням, коли їй фізично некомфортно (холодно, жарко, спрагло, брудно – непотрібне закреслити ;)). Один з найкращих моїх фестивальних спогадів – День Незалежності в Унежі (на жаль, він більше не проводився), де в занедбаних колгоспних спорудах обладнали справжні туалети, душі, польову кухню.  Хоч жодна  фестивальна поїздка не була затьмарена відсутністю комфорту, елементарні блага цивілізації не завадили б. Для іноземних туристів, що не розуміють явища «водопостачання погодинно» та інших подібних українських реалій інфраструктура деяких кількаденних фестивалів може видатись нічним кошмаром. Отже якщо місце і програма фестивалю визначені потрібно шукати спонсорів, щоб все було на рівні і гості живі-здорові, ситі й задоволені поверталися наступного року з купою друзів.

 

Недоліком багатьох фестів є не автентичність. Або, точніше кажучи, невідповідність початковому задуму. Причина – знову таки комерція. Як наслідок: намети з китайськими сувенірами, хотдогами і дешевим пивом. Якщо фестиваль позиціонується як етнічний (фолковий, етнокультурний), то і їжа повинна бути автентична і сувеніри від народних майстрів. Тоді й враження у гостей складеться відповідне. Іноді доходить до абсурду – фестиваль полуниці без полуниць. Такого взагалі бути не повинно, краще одразу відмовитись від проведення свята і підготуватися як слід до наступного року, бо розчаровані туристи на такий горе-фестиваль більше не приїдуть.

Мені здається, при підготовці фесту організатори слабко уявляють собі цільову групу потенційних відвідувачів. Якщо фестиваль розраховує на кілька тисяч гостей він повинен бути універсальним. Тобто програма повинна містити заходи для дітей, літніх людей, любителів активного відпочинку. Серйозний фестиваль повинен забезпечити умови для прийому VIP-гостей. Універсальною повинна бути інфраструктура та рекламна кампанія. Зокрема інформаційні матеріали й дороговкази  поивнні бути на кількох мовах, облаштовані паркування для автомобілів і велосипедів тощо. Навіть свято однієї страви можна зробити цікавим й універсальним забезпечивши різноманітну програму для різних категорій гостей.

 

Величезним мінусом вітчизняних фестивалів є слабка інформаційна підтримка. Звісно, реклама не завжди виправдана (згадаймо хоча б «Свірж», що гучно рекламувався і організатори чекали 30тисяч відвідувачів, а приїхало лише близько п’яти тисяч), але вона необхідна. Наскільки дозволяє бюджет про фестиваль потрібно заявляти, адже чим більше людей почує, тим більше приїде. Найбільш доцільно це робити в Інтернеті – від банерної реклами до створення подій в соціальних мережах, але й про інші ЗМІ не варто забувати. Також слід подбати про якісну інформаційну підтримку фестивалю – хороший репортаж (телевізійний чи друкований) може вигідно представити і саму подію, і місцевість де вона відбувається. Головне, щоб було, що показувати.

 

Проблем українським фестивалям не бракує, як і всьому, що лише починає свій шлях. Хочеться вірити, що в Україні з’являться свої “Sziget” і “Oktoberfest”. Адже фестивалі – це не лише дієва туристична принада, вони вчать соціум культурно відпочивати. А я буду сподіватись, що ще встигну «пофестивалити» цього року.

Нещодавно прочитала статтю про відвідання німецькими туристами закарпатської Стеблівки й замислилася. Для іноземців сільський туризм  - це незабутні враження за невеликі гроші, а для місцевих мешканців – хороший спосіб заробітку. Звісно, він лише починає свій шлях розвитку, але певні здобутки (як і проблеми) вже з’явилися.

Дивно, що заможні німці відвідують наші сільські садиби набагато активніше за українців. У чому ж причина? Низький рівень екологічної свідомості, недостатня поінформованість населення про екологічний і сільський відпочинок чи банальна відпусткова звичка «Крим-Туреччина?»
   
Суттєвим фактором є  відсутність, в силу соціально-економічної ситуації в країні, середнього класу. Сім’ї із статками нище середнього взагалі не можуть дозволити собі відпочинок, а багаті обирають комфортабельні заморські курорти. А мізерній «середині» залишається курсувати щоліта між Кримом (Одесою) та Туреччиною (Єгиптом). Іноземці, втомлені фешенебельними курортами й мегаполісами набагато більше цінують  прості речі – ліс, чисте повітря, сільську тишу. Та й усвідомлення відповідальності за природу, планету Земля, нам на відміну від них бракує. Тому перейти до способу життя, відповідно й відпочинку в екологічному форматі важко, але можливо.  Кожен може розпочати по-своєму: не використовувати поліетиленові пакети із супермаркетів, частіше закривати водопровідний кран, виховувати екологічну свідомість власних дітей, або, хоча б, випускати повітря із пластикових пляшечок, перед тим як вкинути до смітника. За однією еко-звичкою не забариться ще ода, але надміру агітувати не буду, бо сама ще далеко не на 100% екологічно свідома (але дві еко-торбинки у мене є =)).

І знову до туризму. Тут існує багато плутанини серед термінів. Сільський туризм є різновидом екологічного, але вони не є синонімами. Екологічний туризм включає також екологічні стежки,  експедиції, фестивалі, активний відпочинок на природі. До сільського туризму часто вживають означення «зелений» туризм, але мало хто знає, що сільський туризм взимку «білий», а не «зелений». Під агротуризмом розуміють участь туриста в традиційній сільській праці. Тобто, всі вищенаведені поняття подібні, але існують важливі відмінності.

Серед внутрішніх туристів в Україні якраз найпопулярніший білий сільський туризм. Садиби, переважно гірських місцевостей, користуються попитом взимку серед любителів гірськолижного спорту. Але такі відпочивальники не завжди є «екологічними».

Щоб приваблювати відвідувачів круглий рік, власникам садиб потрібно заявляти про себе будь-якими способами – об’єднуватися у спілки, рекламуватися в Інтернеті і ЗМІ, представляти себе на виставках, співпрацювати з туроператорами. І, звісно забезпечити сервіс відповідно до своїх очікувань. Іноземці більш прискіпливі до екологічних моментів – їм важливо, щоб продукти харчування були з власної грядки господаря, не политі хімічною отрутою. Українські ж туристи можуть захотіти розваг – банька чи прогулянка верхи. Потреби відвідувачів варто враховувати і мати в запасі заняття на будь-який смак – і корову подоїти, і пісень місцевих поспівати під домашнє вино чи паленку. А вчитися найкраще у профі – німців, австрійців, швейцарців, що приймають в своїх садибах гостей вже не один десяток років. Чим ми гірші?

На останок хочеться помріяти. Колись я вийду на пенсію, покину всі соціальні мережі і замість блогів заведу невеличку затишну садибку в Карпатах. До мене приїжджатимуть гості з цілого світу, щоб закохатися в цю землю. Я частуватиму їх традиційними закарпатськими стравами, а мої екологічно свідомі онуки будуть водити гостей гірськими стежками на полонини…

Коли щодня засинаєш від надміру інформації в голові, мимоволі виникає питання - чому такий ефективний інструмент, інформацію, використовують у ганебних цілях? Яскравий приклад - неофіційний початок передвиборчих змагань на посаду мера. Газети та інтернет-видання переповнені брехливими і не дуже закидами кандидатів в бік один одного.
Сміховинними видаються провінційні скандальчики, які, замість відкрити людям очі на ту чи іншу особу, піарять як "жертв", так і тих, хто їх звинувачує.
Нашим кандидатам явно бракує талановитих спеціалістів з паблік рілейшенз, бо стратегія обливання брудом давно вже не є передовою в передвиборчих технологіях. А про моральну сторону таких методів і говорити не доводиться - серед тих, хто пов'язує свою діяльність з політикою, високоморальних людей майже не залишається.
Шановні кандидати! Замість витрачати час на збір компромату на конкурентів, займіться проблемами людей. Бо зарплати,  медицина, дороги хвилюють їх набагато більше, ніж ваші міжусобиці й інтриги.

Я людина політично байдужа. Але, як би мені не хотілося, політика наздоганяє в буденному житті. Може, тому, що виросла, а можливо наш соціум надміру заполітизований. Якби там все було як треба, про неї (політику) говорили б менше. Та й ментальна риса давати поради і розказувати, що як повинно бути напевно, ще не скоро зникне. Молодь, в цілому, байдужа до політики. І не знаєш, що краще – надміру перейматися чи апатично сприймати все як є? Байдужість, все-таки, гірша. Але проявлятись потрібно не популістським політиканством типу «бабусі на лавочках з сємками», а активною громадянською позицією. Почати варто хоча б з висловлення власної думки (до прикладу в блогах) і пошуку однодумців. А розпочавши активну діяльність (громадську чи будь-яку іншу) ви помітите, що стали менше говорити про політику. Це не тому, що вас не турбує життя країни, просто ви берете в ньому активну участь і все розумієте без зайвих слів…

Ці, здавалося б, незв’язні думки мають спільну мораль – політикам, теперішнім і майбутнім, та й звичайним громадянам, варто більше зусиль приділяти власним діям, а не порожнім балачкам про політику. Звісно, я нікого не закликаю перестати дивитися політичні ток-шоу вечорами. І все ж – краще прочитайте своїй дитині казку…Інформація цінна, коли вона доречна.

Наближається День Незалежності. Більшість українців сприймають його як черговий вихідний, хоч є й такі, що вважають 24 серпня звичайним приводом випити й відпочити з друзями. Чому ж за 19 років український народ не виробив традицій святкування? Звісно є парад на Хрещатику, концерти, та інші «державні» урочистості, але не вистачає чогось спонтанного, народного.

 

У американців Independence Day  - одне з найулюбленіших свят. Вони організовують барбекю і з захопленням запускають феєрверки. Самобутньо проходять святкування Незалежності в Латиноамериканских країнах, Іспанії, Греції, Кувейті. Люди щиро радіють за свої держави без вказівок і фальшивого патріотизму влади. А українці хіба не патріоти? Чи настільки зневірились в своїй державі і її непутящих вождях, що святкувати зовсім не хочеться? Однозначно відповісти важко, та хочеться вірити, що народна любов, і до свята, і до Батьківщини – це лише питання часу.

Оскільки день народження святкує держава, подарунки повинен отримувати демос, нерозбещений увагою влади. Цього року подарунки будуть кризові – без параду на головному Майдані  і феєрверків. Святкова програма не дуже порадує й ужгородців. Традиційні, напевно, для всіх святкувань виступи народних колективів, фестиваль локальних масштабів «Сузір’я зірок», конкурс краси із запрошеним українським «суперстаром»   Василем Бондарчуком. Тобто нічого нового, цікавого й урочистого жителі й гості міста не побачать. Низькопробні місцеві фестивалі й конкурси краси варті окремого посту (sorry, лауреати й МІСки), але зараз не про них. День Незалежності – чудовий привід для цікавого сімейного дозвілля, але в місті, на жаль, відпочити практично ніде. Це свято, зважаючи на літній сезон, могло б стати й туристичною принадою, варто лише заснувати масштабний фестиваль, можливо патріотичного спрямування, але обов’язково видовищний.  (навряд чи туристам захочеться слухати кількагодинний концерт юних талантів), залучити до його проведення громадські організації й бізнесові структури. Можливо, Ужгороду пора повчитися у свого одвічного конкурента Львова, що пропонує 5-денну святкову програму заходів на будь-який смак. Львівські фестивалі приваблюють своєю оригінальністю, масштабністю і наявністю реклами. Що коштують кілька десятків закарпатських фестивалів, про які ніхто не знає? Хоча рекламувати неякісний або напівготовий продукт не варто, особливо серед туристів.

 

День Незалежності можна зробити іміджевим святом – піднімати гордість за свою землю серед населення, рекламувати туристичну привабливість для іноземців. Державні урочистості теж повинні відбуватися природно, без фальшивої помпезності, торжественності і намаганням провести захід для «галочки».  Якщо людям запропонують справжнє свято, вони полюблять його, і можливо, переоцінять саме значення незалежності держави на ім‘я Україна.

 

Поки що доведеться задовольнятися урочисто-фальшивими посмішками чиновників з їх черговими солодкими обіцянками, набридлими вже концертами народних колективів з незмінною програмою і претензійними конкурсами краси. Звісно, можна влаштувати собі свято самотужки, як доказ власної незалежності. Але не варто обмежуватися вишиванками і синьо-жовтими прапорцями на авто й будинках. Будьте оригінальні, будьте незалежні!

Зі святом Вас.

Кожен студент/абітурієнт/ випускник напевно хоч раз задавався питанням – «а для чого мені, власне, вища освіта?». Відповіді, звичайно, у всіх різні, але є значна кількість людей не усвідомлює навіщо воно їм. Мама-тато запхали по знайомству на якийсь факультет, навчання оплачують, на прожиття й сесію гроші теж виділяють – хай вчиться дитина, бо куди ж тепер без «образованія»? Саме з вини таких дбайливих батьків розплодилися Україною виші як гриби після дощу, а разом з ними різноманітні філії, коледжі, технікуми. Вища освіта перестала бути ознакою престижності, інтелігентності. Новоспечені магістри і спеціалісти не знайшовши роботу за фахом їдуть на заробітки, розбудовувати Москву, наприклад. Диплом вони можуть використати хіба як шпатель, розрівнюючи цемент на цеглі. Я нічого не маю проти будівельників, це благородна і потрібна професія, але університетські історії, філософії, математики, економіки в їх діяльності навряд чи згодяться. Та й щасливчикам, що знайшли все-таки роботу за фахом більшість здобутих під час навчання знань не знадобляться, натомість бракуватиме практичних навичок.

 

Ось вона, проблема номер один української освіти – невідповідність навчальних програм вимогам ринку праці і незначна частина практичних занять. На фахові  дисципліни часто виділяється менше годин ніж на загальні. Звісно, для кардинальних змін у цьому напрямку потрібно удосконалювати матеріально-технічну базу вишів, удосконалювати кваліфікацію викладачів та докорінно змінити підхід до складання навчальних планів.  Потуги Болонського процесу в Україні поки що застрягли на змінах у системі оцінювання, далі яких нічого не пішло. Освітньо-кваліфікаційний рівень спеціаліста, кандидат наук – радянські рудименти, що до сих пір не викоренені з нашої «європейської» освіти.

 

Також потребують перегляду і ретельної акредитації нові спеціальності, факультети, ВНЗ. Бо доходить до абсурду –  фінансистів і юристів навчають ледь не в кожному ПТУ, як результат – переповненість ринку праці вищезгаданими «фахівцями». Часто абітурієнти і їх батьки при вступі думають лише про престижність спеціальності, нехтуючи перспективами, власними можливостями і вподобаннями. Тому після закінчення одиницям щастить працювати за фахом.

 

В Україні вишів чи не найбільше в Європі, але на якості освіти це ніяк не відбивається. І в державних, і в приватних вузах завищені ціни на навчання. Більшість студентів навчаються і проживають в жахливих матеріальних умовах,  підручників не вистачає, викладачі подекуди абсолютно не обізнані в своєму предметі (це не стосується абсолютно всіх ВНЗ).

 

Болючою проблемою вищої освіти є корупція. Звісно, можна довго шукати хто винен? – студенти, держава, чи самі викладачі, але з цією проблемою потрібно боротися. Для європейських студентів не те що хабарі, списування і підказки на екзамені є нонсенсом, а в Швеції, до прикладу, це прирівнюється до кримінального злочину. Потрібно міняти ставлення студентів до навчання, але це неможливо доки воно не стане якісним.
Всі вищезазначені проблеми не можуть не позначитися на якості освіти. Випускник українського вузу часто уявлення не має про практичну сторону свого фаху. Конкурувати на міжнародному ринку праці можуть хіба окремі спеціалісти, що вже мають досвід.

 

Поки міністерські чиновники бавляться, змінюючи тривалість шкільної освіти, вища школа гальмує далеко від Європи. Невпинно зростає і безробіття серед молодих спеціалістів, хоч ринок праці в Україні щороку збільшується. Залишається займатися самоосвітою. Жаль, дипломів за це не видають.

Аномальна спека, від якої потерпає практично вся північна півкуля  не могла не позначитися на світовій економіці.

  Пожежі, посухи, зниження працездатності завдали значних збитків світовій економіці, яка ще не оговталася від кризи. Але декому вдалося заробити на високих температурах.

 

Очолюють «жаркий» рейтинг компанії, які виробляють напої та охолоджену продукцію (морозиво). До прикладу українські торгові марки «Бонаква», «Миргородська», «Моршинська» збільшили обсяг продажу своєї продукції в 4 рази. Порівняно із минулим роком показники просто зашкалюючть: зростання виробничої потужності , зокрема на Моршинському заводі мінеральних вод, перевищив 60%. При чому однаково успішно продаються газовані напої і звичайна питна вода. Обсяги продажу пива також зросли, але їх трохи затьмарило зростання цін на зернові. Не бракує уваги споживачів й улюбленому влітку морозиву, його реалізація зросла майже вдвічі. Виробники змушені нарощувати виробничі потужності й працювати у три зміни. Обсяг виробництва даного продукту у 2010 році прогнозовано збільшився на 15-20%.

 

Заробляє на жаркому літі й електроенергетика. Так у США через активне споживання послуг з кондиціонування повітря на 10% збільшився рівень споживання електроенергії порівняно із аналогічним періодом у 2009. Українці теж активні - в «Київенерго» відзначають, що споживання електроенергії в столиці зросло на 6% відносно минулого літа. Звісно, у виграші опиняються і продавці побутової техніки. Попит на холодильники й кондиціонери зріс майже вдвічі, а вентилятори скуповують миттєво,  як тільки вони з’являються на прилавках. Охоче купують навіть дорогу високотехнологічну продукцію, що  не користується особливим попитом. Додалося роботи й сервісним службам – від спеки техніка виходить з ладу. При чому лагодити доводиться все –  від мобільних телефонів до автомобілів.

 

На спеці наживаються навіть ті, хто торгує на біржах. Так в Північній Америці на чиказькому “Chicago Mercantile Exchange”, що відображає колективні зусилля трейдерів та метереологів, ціна на так звані ф'ючерси "днів прохолоди" (сooling degree days- CDD), які виміріють кумулятивну середню температуру вищу за 18,3 градусів за Цельсієм як показник майбутнього попиту на холод та все, що із ним пов'язано, говорить про те, що ситуація із спекою залишатиметься стабільною протягом всього серпня та вересня місяця. До сьогоднішнього дня сумарна кількість CDD була вищою на 56 та 30 відсотків, ніж минулого року у всіх великих американських містах, в той час як ф'ючерси на серпень та вересень вищі на 21 та 13 відсотків.

 

Побільшало відвідувачів і у аптек. Найбільше купують сонцезахисні креми, серцево-судинні, знеболюючі препарати. Хоча ліки при таких аномальних температурах можуть бути шкідливі. Оптовим постачальникам і аптекам не завжди вдається дотримуватися оптимальних температур зберігання ліків, що не може не позначитись на їх якості.

 

Дієвий спосіб уникнути спеки – втекти у теплі, чи то пак, «холодні» краї. Але ситуація на туристичному ринку не значно покращилась після економічної кризи. Значно зріс попит на «гарячі» тури – приблизно на 20-30%, пожвавилися сільський туризм і активний відпочинок всередині країни, а також санаторне лікування. Натомість, популярні серед українців напрямки Туреччина, Єгипет, Крим від спеки лише втратили.

 

Безумовно, спека завдає катастрофічних наслідків – неврожай, пожежі, і навіть людські життя. Так примхами погоди природа карає людей. І те, що комусь вдається заробити – на спеці, холоді – чудово, аби лише це було чесно.

 

За матеріалами Голос UA, Financial Times

Днями я ніби у фільмі Кустуріци опинилася,  відвідавши циганське свято – передвиборчу акцію одного з кандидатів у мери.  Про цей дивний народ, якого побоюються, ненавидять і принижують, у мене склалося досить-таки неоднозначне враження.

 

Ромські діти грають у футбол спритніше за українців, правда не без бійки. Вони видираються на дерева і паркани із мавпячою вправністю і, здається, нічого не бояться. Пояснити їм правила якоїсь гри неможливо – бо за цукерку чи навіть непотрібний папірець вони ладні видертися тобі на голову і все відбувається за їх, особливими правилами. Граються вони весело, але командних змагань не виходить  - принцип «один за всіх і всі за одного» діє тут занадто буквально. На щосекундні сутички ніхто не зважає, хоча найменших образити не дадуть.

Найкраща розвага для циган – звісно, музика. Програми пісень і танців напевно є операційною системою їхнього ДНК. Вони однаково природно і граційно  танцюють свої народні танці й брейк-данс. А співають ще навіть не навчившись говорити. Від музики відірвати циганів може лише ШАРА. Байдуже, що їм дають, головне, щоб багато й безплатно. Тому перед кожними виборами ромів намагаються «загітувати» морозивом, футболками, грошима та іншими «стимуляторами» свідомого вибору. Цигани – народ недовірливий, але між кандидатами завжди ведеться боротьба за такий «ласий шматок» електорату.

 

Та мова не про вибори. Не дивлячись на всі стереотипні недоліки циган – лінощі, злодійкуватість, неохайність вони за стільки років кочівних поневірянь не втратили своєї самобутності. Посмішки ромських дітей  - найщиріші, а батьки їх веселяться й співають навіть у страшних злиднях.

Важко цей народ зрозуміти, а полюбити – ще важче. Упереджене ставлення й перешкоди, які зустрічаються ромам скрізь суперечать не лише Конституції, а й здоровому глузду. Добре бути вдома, але цигани – всюди чужі.  Вони не можуть отримати паспорт, побудувати житло, влаштуватися на нормальну роботу. Можливо, варто переглянути свою «вибіркову» людяність? Дати їм шанс? І у відповідь ми побачимо як роми працюють, а не жебракують і крадуть. Звісно, перевиховати їх важко (і нас також), але без позитивного ставлення соціуму тут не обійтись.

 

Свято на Радванці закінчилося. Але у циган свято завжди. Свято як метод боротьби за виживання…