Історія, особисто для мене, завжди мала два основні контексти: академічний та «живий». Перший залишимо для спеціалізованих дискусій, а от про «живу історію» хотілося б розказати детальніше. Джерелом оповіді є бабуся, а об’єктом – чоловік, доля якого була тісно пов’язана з Великою війною – мій прадід Михайло Телега. Він мав особисте і часом неоднозначне ставлення до речей, які зараз є своєрідними трендами в суспільних дискусіях напередодні 9 травня…
Прадід Михайло (1908 року народження) зустрів війну під Берліном. Хату треба було добудувати, півтора річну донечку - чимось годувати, а тому, як тисячі підкарпатців поїхав він на заробітки. Отже, в 1938 році виїхавши з «першого» Перечина він опинився на кофейній фабриці «Cathreiner» в передмісті столиці Третього Райху. Німці платили добре, висилав додому гроші, за які можна було щомісяця купляти по корові. Почувши звістку про початок війни у вересні 1939 року прадід поспішив додому. «От часи настали», - напевно подумав він:  «Виїхав з Перечина чеського, а повернувся в мадярський». Помолившись за двох двоюрідних братів, розстріляних  17 березня 1939, приступив Михайло Телега до розбудови власного мирного життя у «другому» Перечині. На привезені з Німеччини гроші купив невеличку хату в селі Порошково, переобладнав її на пекарню і почав пекти хліб. Отримував замовлення навіть від штабу угорських гонведів, які за словами бабці були розквартировані десь в районі Шипота і раз у кілька днів приїздили на возі за хлібом. У 1941 Королівство Угорщина вступило у війну з Радянським Союзом. Хвиля мобілізації докотилася і до мого прадіда, але в армію його не взяли (мабуть за станом здоров’я). Натомість, пекарню забрали, а Михайла відправили у трудовий табір в Сейкешфегервар на мідні рудники. Влаштувався на кухню, пік хліб. Пробув там до березня 1945, коли Будапешт уже практично взяла Червона Армія. Разом з п’ятьма перечницями, прив’язавши до тіла якомога більше буханок хліба, вирішили втікати додому. Нелегкою була дорога: основна перешкода Дунай, крига вже сходить, а мости всі підірвані. Один з перечинців потонув у льодяних дунайських водах. Потім був місяць у шпиталі в Чопі (прадід говорив, що радянська гаубиця відірвалася від авто і вдарила його в груди, що ж було насправді – невідомо). Повернувшись у рідний ( «третій» - тепер вже радянський) Перечин, Михайло Телега до самої смерті був антивоєнно налаштований, слухав радіо «Свобода», мріяв частіше бачитися з рідним братом, що жив у Празі, та казав: «Сися червена імперія колись ся кончить, лем я тото вже не увижу». І справді, «четвертого» незалежного Перечина прадід вже не побачив, він помер у 1981 році.
Це тільки одна із тисяч подібних історій про моїх земляків. Людей, котрі за вісім років (1939-1946) встигли побувати підкарпатцями, українцями, угро-росами, закарпато-українцями та радянськими українцями. Людей, для котрих Велика Вітчизняна була, можливо, не зовсім Вітчизняна, але безумовно Велика, Важка і Трагічна. Вони воювали у Червоній Армії, угорській, Чехословацькому Корпусі, в армії союзників (США, Франції, Великобританії), у лісах. Але кожен з них завжди прагнув повернутися до мирного і  щасливого життя у свій черговий «третій», «шостий», «десятий», але від того не менш рідний Перечин, Хуст, Тячів, Ужгород…

Статую Володимира Леніна, безкоштовно, передала Мукачівській греко-католицькій єпархії Ужгородська міська рада.  Як повідомили в єпархії, монумент планується переробити на пам’ятник єпископу Андрею Бачинському і встановити на площі перед Кафедральним собором.

 

«Можливо, це жарт?»,  –  спочатку подумав я. Та ні, не схоже, оскільки, як було далі вказано в інформаційному повідомленні, – «звернення щодо передачі статуї владика Мілан Шашік передав депутатам ще кілька років тому». Отже, плани «грандіозної метаморфози» визрівали у духовних сановників уже досить давно.

 

Спробуємо розібратися, в чому ж тут власне проблема. По-перше, переробляти  монумент матеріаліста та головного атеїста ХХ ст. Ілліча, в пам’ятник теологу та християнському  єпископу Бачинському – по меншій мірі – моветон. Проте, ця ситуація може, по праву, вважатися не лише випадковим абсурдом, а й серйозним виявом неповаги до постаті нашого видатного земляка, філософа і просвітителя Андрея Бачинського. З давніх часів, щоб увіковічнити пам'ять про ту чи іншу особу, їй споруджували пам’ятники. Єгипетські фараони, при бажанні знищити будь-яку згадку про попередника, стирали його ім'я з каменів та знищували статуї (як бачите, методи не змінилися і через 5 тисяч років). Стародавні єгиптяни вірили – пам'ять про людину живе в цьому камені. І ,якщо, все ж таки, статую встановлять, то, мабуть,чи не  кожен ужгородець, показуючи цей пам’ятник  друзям – туристам, обов’язково додасть: « Це колись був Ленін, а тепер єпископ!». Было бы смешно, если б не было так грустно.

 

Інший аспект проблеми: невже фінансовий стан Мукачівської греко-католицької єпархії настільки складний, що важко замовити нормальний пам’ятник одному з найвизначніших її діячів. Можливо світова економічна криза так потужно вдарила по єпархіальному гаманцеві? Але, скоріш за все це не так, оскільки кожен ужгородець може побачити шикарний ремонт, що проводять в будівлі колишньої університетської бібліотеки. Реконструкція проводиться як фасадної частини будівлі так і площі перед Кафедральним собором, і напевно, не за бюджетні кошти. Тоді питання до Вас, владика Мілан: «Не вистачило грошей на пам’ятник, чи вирішили зекономити?»

 

Шановні церковні сановники, залиште батєньку Ілліча в спокої. А якщо серйозно, то історичну пам'ять треба берегти і примножувати. Християнська церква, як соціальний інститут, все одно, катастрофічно втрачає популярність, особливо серед молоді. Раджу «церковникам», поки не пізно,  відмовитися від, не побоюсь цього слова , глупої затії і встановити новий (не перероблений з когось) монумент одному з найдостойніших наших земляків.

Наш край, безумовно, можна вважати одним з найбагатших в плані історичної спадщини на теренах України. Срібна земля славиться своїми середньовічними замками, старовинними храмами і монастирями, безцінними зразками дерев'яної архітектури. На жаль, маючи такі туристичні принади, закарпатці не вміють вдало донести їх до цільової аудиторії.

Одним із методів популяризації історії є історична реконструкція. Це відносно нове  «хобі  з елементами науки» набуло поширення в Україні на початку 90-х років ХХ ст.
Проте, історична реконструкція – не просто хобі, це цілий рух, що спрямований на відтворення матеріальної і духовної культури тієї чи іншої епохи та регіону з використанням археологічних, образотворчих та письмових джерел. Простіше кажучи, з допомогою методу рольової гри чи історичного експерименту досягаються конкретні наукові цілі.

А зараз про те саме, але цікаво =) . Реконструктори (або в народі «рекони»)  поділяються на дві групи: ті хто цікавляться напрямком «Жива історія», та ті кому важливо, в першу чергу,  взяти участь у рицарських турнірах – бугуртах (частіше це реконструктори доби середньовіччя). Відповідно до обраного напряму та остаточно визначившись з епохою і регіоном, який планується відтворювати, купка однодумців створює свій Клуб історичної реконструкції. Захоплення це не з дешевих, тому учасники клубу, зазвичай, ставляться до цього дуже серйозно. Збираються членські внески, встановлюється клубна ієрархія, пишуться статути, де чітко вказуються правила конкретного клубу.

Ті, хто обрали «Живу історію»,  планують відтворення не лише військового спорядження  чи битв, а й побуту (одягу, музичних інструментів, танців, чи навіть кулінарних страв). Клуби, що спеціалізуються на «Живій історії» зазвичай об’єднують значну кількість учасників і кожен обирає собі «напрямок» , який йому до душі.

В разі, якщо засновники клубу вирішили орієнтуватися виключно на рицарські бої, то вони, в першу чергу, відновлюють обладунки та зброю, яка знадобиться на турнірі. Такі клуби, з часом, розширюються і, все одно,  переростають у багатопрофільні клуби «Живої історії». Є ще один тип реконструкторів –  «самотній воїн», що бере участь тільки у боях і їздить з турніру на турнір – таких рицарів жартівливо називають «толчками» (від слова «товктися» -  битися).

Бугурти (турніри) найчастіше проводяться на фестивалях історичної реконструкції. Вони останнім часом набувають все більшої популярності. З найвідоміших: Битва Націй (проводиться у Хотинській фортеці, http://www.battleofthenations.com.ua/), Генуэзский шлем ( Судак,АР Крим), Terra Heroica (м. Кам'янець-Подільський, http://terra-heroica.blogspot.com/ ). Також, досить не поганий фестиваль проводиться у Львівській області, на території заповідника-фортеці Тустань (Сколівський район, село Урич, http://www.tustan.com.ua/festyval/main/index.html ). Він  присвяченій епосі Київської Русі та Галицько-Волинського князівства, крім бугуртів там проводять ярмарку народних промислів, майстер-класи середньовічних ремесел і танців, показові виступи ковалів, концерти та багато іншого. Цей фестиваль (цього року  проводитиметься вп'яте)  існує переважно на кошти обласної і районної держадміністрацій та сільської Ради.. Це яскравий приклад того, що владні мужі, крім приватизації замків, привласнення комунальних підприємств, дерибану землі, можуть зайнятися і корисними для рідного краю справами.

Отже, шановні закарпатські чиновники різного ґатунку, задумайтесь: Чому будучи  областю з 12-ма (дванадцятьма !!!) середньовічними замками, у нас не проводиться жодного історичного фестивалю?

P.S. Натомість, історична реконструкція в Закарпатті набирає популярності: кілька молодих ужгородських «реконів» створили клуб, в якому відтворюють епоху правління графів Другетів на Закарпатті. Хлопці за свої кошти їздять виступати на фестивалі в інші області, замість того, щоб популяризувати серед туристів історію рідного краю вдома. А причина в тому, що влада області –  це «яничари-запроданці», яким абсолютно байдуже все, окрім власної наживи. Запам’ятайте «чинуші», історія вам цього не пробачить, і ви всі залишитеся тільки випадковою маленькою плямою на пожовклому аркуші  музи Кліо.

У сучасній політичній науці спостерігається велика кількість думок про те, що являє собою політична культура. Такі значні розбіжності в поглядах на дане явище пояснюються його складністю і недостатнім вивченням. Вперше термін “політична культура” було введено в науковий обіг німецьким філософом І.Гердером. Концептуальне уявлення про політичну культуру і систематизований опис поняття склався тільки в 50 – 60 рр. ХХ ст.    

 

Політична культура – це невід’ємна складова частина загальнонаціональної культури. Це, передусім, такий спосіб діяльності соціальної спільноти, особи у сфері політичних відносин, який відображає досягнутий рівень політичної активності та політичної зрілості суб’єктів. Він включає різні компоненти й рівні: культуру ставлення суб’єктів до здійснення політичної влади; культуру електорального процесу; культуру формування політичних і громадсько-політичних інституцій; культуру політичної поведінки; культуру політичної свідомості й спілкування та інші, тобто поширюється на всю сферу політичного життя суспільства. Разом з тим політична культура включає в себе не всю політичну свідомість і політичну поведінку, а лише те уставлене, типове, що характерне для політичного життя суспільства, для політичної свідомості і поведінки основної маси населення , те, що стало звичкою, стало типовим і характерним для даної соціальної спільноти.

 

Отже , політична культура – це система стійких уявлень, орієнтацій, цінностей, переконань, позицій, поглядів, зразків поведінки у сфері взаємовідносин влади і народу, які так чи інакше проявляються у діяльності суб’єктів політичного процесу. Вона складається історично, є відносно стійкою, втілює у собі досвід попередніх поколінь. У ній закріплюються ставлення людей певної країни до політичної системи і окремих її елементів, до політичного процесу, а також до самих себе й своєї ролі в цьому процесі.

 

В українській політичній думці поняття «політична культура» чи не вперше застосував В.Липинський. У його розумінні політична культура означає «хотіння і вміння» національної еліти використовувати у своїй діяльності «дані політичної науки». Рівень політичної культури за В.Липинським, є показником інтелігентності даної нації, її здатності «спокійно і правдиво» аналізувати суспільні явища  і передбачати наслідки подій.

 

Спробуємо проаналізувати історичні ретроспективи української політичної культури. Хочеться розпочати з періоду Київської Русі, оскільки визначення витоків українського етносу з ранішого часу є досить спірними в наукових колах і потребують окремого аналізу.
За традицією, організація державної влади в Київській Русі мала договірний характер. Віче передавало князеві всю повноту влади в обмін на обіцянку здійснювати її на підставі волі народу, що передбачалося в угоді. Проте внаслідок необхідності централізації влади, політичне самоуправління через віче відступає на другий план. Князь концентрував у своїх руках законодавчу, судову та адміністративну владу, яку реалізовував через власну дружину. Віче тяжіло над князем для досягнення легітимності всіх його справ, надання матеріальної та моральної підтримки.  Через міцні традиції народовладдя візантійська теорія богоданності влади не мала відгуку в суспільстві.

 

З децентралізацією Русі на землях Півдня виникла окрема етнополітична спільнота, яка мала спільну територію і мережу комунікацій, пов’язану з місцевим державним життям. З'явилася південноруська етнічна еліта, яка сформувала (через спільні комунікації) у населення усвідомлення того, що вони є  одним народом (тобто спільну етнічну самосвідомість). У результаті наприкінці ХІІ на поч. ХІІІ ст. Поширюється єдина самоназва «русь» (у множині) і «русин» (у однині), що свідчило про формування єдиного етносу.

 

Подальший розвиток політичної культури українського народу був пов’язаний з Великим князівством Литовським, а трохи пізніше – з Річчю Посполитою. Велике князівство Литовське можна розглядати як продовжувача і спадкоємця історії Київської Русі: за державною мовою, судочинством, самоуправлінням, законодавством тощо. В Литовських статутах похідних від Руської правди всі вільні стани (шляхта, бояри-слуги, міщани)  користувалися  правом недоторканості від арешту, ув’язнення, позбавлення майна без судового вироку. З ХIV століття певним етапом розвитку демократичної політичної культури українства стало магдебурзьке право.

 

Для становлення політичної культури української нації важко переоцінити три століття прожитих у складі Польсько-Литовської держави. Українці до ХVII століття зберігали тісний зв'язок з європейською цивілізацією. На основі синтезу західноєвропейських і східнослов’янських культур виникло таке яскраве світоглядне явище, як українське бароко. Його основою було героїзація військової доблесті та антропоцентричне бачення світу.  
Ще в межах ХІІІ-ХVII століття виникає проблема «двох Україн» . Наприкінці ХІІ ст. почали формуватися два політичних інтеграційних центрів Південної Русі – один на базі Галицько-Волинського князівства, другий у Південному і Середньому Подніпров'ї. Різні умови існування (вплив степу, козацької вольниці на Півдні і культурно-державницький тиск на Заході) сформували в українців різні тактичні позиції і відчутно вплинули на формування політичної культури народу.

 

Визвольна війна  ХVII століття, відкрила новий період в історії України, - час національного самоусвідомлення, формування громадянського суспільства. Політична доктрина Богдана Хмельницького під впливом розмаху селянської війни швидко еволюціонувала від захисту православ’я і козацьких свобод до «визволити з лядської неволі народ руський увесь». Можна стверджувати, що в цей час формується новітня українська політична нація на основі широкого національного (і, як наслідок, політичного та психологічного) самоусвідомлення народних мас.
З часом, внаслідок втрати єдності українського соціуму, належності частин України до різних етноцивілізаційних просторів у політичній культурі українців з'явилося кілька субкультур, орієнтовані на систему цінностей пануючих над ними держав. Розвиток народу у різних політичних площинах, у складі ворогуючих між собою держав нівелював національні почуття, зменшував рівень соціальної солідарності та ідентифікації.

 

Розвиток у різних політичних державах позначився на ментальності і політичній культурі українців. У російській частині України політична культура залишалася типово підданською. Для переважної частини суспільства нормою політичної поведінки був конформізм і лише незначна частина вдавалася до протесаного реагування. За труднощів національного вирізнення (спільна спадщина «колиски» і православ’я ) та відсутності національних перепон для кар’єри освічені українці віддавали перевагу соціальним політичним доктринам на шкоду національним пріоритетам.
На Заході політична культура українства формувалася за значного впливу латиномовної, раціоналістичної у своїй основі традиції. В ній переважали індивідуалістичні начала, місіонерство з національним забарвленням (теорія «українського П'ємонту»), гостре відчуття ущемленості і відстоювання національних прав. Наслідком важкого політичного пресу з боку обох імперій були малі форми організації національного руху (громади, просвіти тощо) і катастрофічний брак позитивних державотворчих ініціатив.

 

Українське відродження 20-тих років ХХ ст. стало результатом трансформованої політичної енергії початку минулого століття.
Возз’єднання України у 1939 році стало історичним кроком на шляху консолідації української нації, здійснення одвічних сподівань народу. Вперше в своїй болючій історії українці дістали можливість для розвитку у єдиному державному організмі. Вплив західноукраїнської ментальності позначився на загальному рівні політичної свідомості суспільства, на його політичній культурі. Водночас, за єдину територію, за «кількість», українці заплатили «якістю». 30-ті роки стали найтрагічнішими в історії Радянської України. Знищення національної еліти, насильницька колективізація села, масові переселення так званих куркулів, голодомор 1932-33 років не тільки значно загальмували формування соціокультурної ідентичності українського народу, але й завдали нищівного удару генофонду нації, який ще більше посилили наслідки другої світової війни.

 

Загалом, психологічні стереотипи минулого тяжіють над суспільством, змушуючи обирати нові варіанти поведінки на основі типових ситуацій історичного досвіду. Модернізація української політичної культури вимагає  виходу за рамки обмежувальних уявлень, тобто за рамки стереотипів. Перший крок на цьому шляху – не  боятися  власних недоліків, не боятися минулих поразок. Інша вимога до її розвитку передбачає критичне ставлення до своєї історичної спадщини. Зокрема, це стосується проблем національних образ. Міжнаціональні відносини в минулому були далекі від ідилії й нерідко являли собою довгий ланцюг обопільних насильств і злочинів, коли вчорашня «жертва» жорстоко мстилася своєму «насильнику».

 

Спроможність критичного погляду на національну спадщину є ознакою моральної сили і послужить відновленню довіри до української політики в демократичному світі.

* - (угор. «назад»)  із пісні «Чопський митник» Павла Чучки

Найбільша пригода мого дитинства – щотижневі подорожі за кордон. Ні, я не з сім'ї міліонерів, і родичів у дальньому зарубіжжі не маю. Це не були подорожі в сучасному розумінні слова, але вони були неймовірно цікавими. Ми не їхали на море чи в готель, ми їхали на базар, і це було круто. Кожна закарпатська дитина, що народилась в кінці 80-тих мене зрозуміє.

У свідомості сучасника міцно вкоренився стереотип: «важкі дев'яності». Такими вони і були, мабуть. Але, особисто для мене це були, напевно, найкращі роки життя. 1993 рік, мене п'ятирічного саджають  на заднє сидіння червоного «Опеля Кадета»  (випуску середини вісімдесятих). «Яка крута машина» – промайнуло у мене в голові, – «справжня іномарка!». Поруч сідає мама і бабуся, на передньому сидінні знервована сусідка, за руль сідає хрещений. 10 хвилин до цього: всі з напруженим виразом обличчя намагаються запхнути якомога більше пляшок «смірновки» і блоків сигарет в дверцята автомобіля, при чому в буквальному сенсі, безпосередньо, в проміжок між обшивкою і металевим корпусом. Потім, ще близько блоку, окремими пачками, утрамбовують в моїй курточці. Отже, нарешті, всі в машині, звучить «гагаріновський» вигук «Поїхали!», знервована сусідка додає: «З Богом, тьфу-тьфу-тьфу». Мчимо на кордон. Через хвилин десять помічаю першу (а точніше останню) машину довжелезної черги. З вуст хрещеного вилітає якийсь кумедний закарпатський прокльон і ми їдемо «на малий Березний». Тут черга явно менша, і десь через годину ми під’їжджаємо до митників. Ці – не страшні, мама сказала: «То наші!». І справді, товстий дядько в синій формі підійшов до машини, переглянув документи, поштампував і махнув рукою, мовляв їдьте. І тут починається найстрашніше: мама каже сидіти дуже тихо, знервована сусідка докрапує в стаканчик баночку валеріанки. Я вже бачу їх: вони дійсно страшні, їх злісні погляди починають ковзати по паспортах і повільно перекидаються на авто і на нас самих. Вони -  це не бабаї (я вже знав, що це казкові істоти), вони - повністю реальні, всесильні «чужі» митники. На той час, вони і справді були всесильні, могли швидко проглянути авто і пропустити, а могли й обшук зробити. Митники дивилися на нас, як мені малому здавалося, як на злісних ворогів і хижо, саркастично посміхалися. Частіше, ми спокійно, без ексцесів, перетинали кордон. Іноді, потрібно було давати «двесто корун» штрафу, які дядько в зеленій формі, чомусь, клав у кишеню. Отож, митник махнув, і через сто метрів після перетину кордону всі дружно крикнули «Ура!», а знервована сусідка, закуривши ментоловий «Отаман», вигукнула: «Слава Богу, тьфу-тьфу-тьфу». Ми заїхали в казку! На відміну від сірих гастрономів та універмагів переді мною поставали яскраві «АВС» з купою солодощів та інших смакот. Хрумкіт печива «Діско», вийнятого з циліндричної довгої упаковки, тверді горішки і ніжні родзинки «Студентської» шоколадки (через неї вперше захотів стати студентом) і смак салату «оселедець з овочами» в пластмасовій мисочці (у нас такі з'явилися десь на початку двохтисячних) – ось ті речі, які закарбувалися в пам'яті назавжди. Спогади з  «важких 90-тих».

Впродовж перших років незалежності, нам не завжди жилося добре. Але, очі кожного сяяли оптимізмом, надією на краще майбутнє. А надто, дитячі очі, котрі дивляться на світ щиро і захоплено. Завтра, 19-та річниця свободи, і ми, дорослі, повинні подбати, щоб дитячий сміх лунав і на 119-ту річницю незалежності України. Бережімо волю! Щиро вітаю всіх з наступаючим святом!!!

Стаття 69 Конституції України визначає, що народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії. Ключові слова тут: народне волевиявлення і безпосередня демократія. Юридично воно так і є...Отож, спробуємо визначити чи  це, насправді, волевиявлення народу, і на скільки рядовий українець може вплинути на свою ж долю шляхом виборів до органів державної влади.

Для прикладу візьмемо виборчу систему України. Норми закону регламентують її як змішану, тобто мажоритарно-пропорційну. Мажоритарну частину чіпати, поки-що, не будемо, натомість детально проаналізуємо більш актуальну – пропорційну. Згідно виборчого законодавства: в Україні діє пропорційна виборча система закритих списків. З допомогою якої,  ми обираємо депутатів Верховної Ради, міських, селищних, сільських, та депутатів Верховної Ради АР Крим. Пропорційною система називається, тому що розподіл у відповідній Раді відбувається пропорційно до отриманих голосів тією чи іншою партією. Тут все зрозуміло: більше голосів – більше місць у державному органі. Цікавий момент криється в уточненні виду пропорційної системи: «за закритими списками». В простого виборця може виникнути хибне розуміння цього поняття: «якщо список закритий, значить туди не потрапить ніхто зайвий». Насправді, це не зовсім так, точніше зовсім не так. Закритий список – це можливість проголосувати, виключно, за готовий, наперед складений у потрібній послідовності, список кандидатів.  
Система відкритих списків, що діє в деяких країнах світу, дає можливість проголосувати конкретно за кілька людей зі списку однієї певної партії, таким чином, особисто формуючи прохідних кандидатів у бажаній послідовності. Є ще один тип пропорційної виборчої системи: за преференціями. Це можливість проголосувати за певних кандидатів не тільки з одного списку, а й з кількох списків різних партій.

А зараз, «з висоти теоретичного багажу», поглянемо на ситуацію в Україні. Отже, «райдужна казка», або, що було б, якби діяла пропорційна система з преференціями.
Підприємець Петро вступає в політичну партію Жовтих. Через кілька років сумлінного членства і зважаючи на його професійні заслуги та особисті якості, з'їзд партії, голосуванням, обирає Петра до списку кандидатів. Так само Іван, молодий вчитель, стає кандидатом партії Фіолетових, а лікар Ольга – партій Червоних. Виборець, побачивши порядного Петра в списку партії Жовтих, розумного Івана в Фіолетових, і чесну Ольгу в Червоних, проголосує виключно за них, а не за готовий список. Таким чином, Ради складатимуться з депутатів, яким дійсно довіряють громадяни.

«Сіра реальність», або, як  діє пропорційна система закритих списків в Україні.
Нікому невідомий підприємець Петро, щоб «кришувати» свій бізнес, вступає перед виборами в партію Жовтих. Лікар і вчитель теж вступають в партію, але Петра включають в список на прохідну позицію, а лікаря і вчителя – ні. Причина в тому, що Петро заплатив певну (не маленьку) суму грошей популярному лідеру партії Жовтих Анатолію, натомість у вчителя чи лікаря  такої кількості «зайвих» умовних одиниць немає. Отже, виборець голосує за список партії Жовтих, в якому він знає тільки популярного лідера Анатолія, і поняття не має хто такий Петро та як він потрапив у список. Таким чином, в Ради потрапляють водії, секретарки, коханки таких "Анатоліїв" та "чесні" підприємці Петри.

Звісно, проблеми не в хибно підібраному типі пропорційної виборчої системи, а в наявності «страшного і дикого звіра» – корупції, що міцно вкоренилася в наше суспільство. Проте, воювати потрібно не з «вітряками», а з конкретними схемами, які породжують корупцію. Можливо, якщо змінити виборчу систему, пристосувати її до реалій сучасності, то вибори в Україні, і де-факто, перетворяться в народне волевиявлення та форму безпосередньої демократії.

P.S. Всі імена та назви використані в тексті є вигаданими, будь-яке співпадіння – випадковість.
P.P.S. При написанні статті жодна корупційна схема України не постраждала.

На жаль...

(*- слов. Ми словацького роду, нічого не п'ємо лиш воду)

 

Словаччина стала єдиною країною єврозони, яка не виявила солідарності з близькою до банкрутства Грецією. Парламент країни відмовився виділити гроші на екстрені кредити. Це рішення гостро розкритикували у Брюсселі.

Мабуть, у багатьох є знайомий, який при словах: " А давайте всі скинемось на пиво?", відповідає: " Та я щось не дуже хочу пиво...", гроші не дає, але, як не дивно, хмільний напій куплений за чужі матеріальні ресурси - п'є. Таким типажем, цього разу, виявилася ціла країна.

Отже, спробуємо розібратися детальніше: Словаччина входить у так звану єврозону - спільноту країн Євросоюзу, які прийняли євро офіційною валютою. В єврозону входять 16 країн ЄС. Крім спільної валюти їх єднають також низка договорів, котрі  направлені на забезпечення відносної стабільність євровалюти та поступального розвитку країн, що її прийняли. Однією з перших 11 держав-засновниць єврозони була Греція, котра, як відомо, останнім часом переживає не найкращі часи. Простіше кажучи, економіка еллінів вперто не витримує навантажень пов'язаних зі світовою економічною кризою. Отже, держави єврозони вирішили врятувати грецьку економіку (можливо в пам'ять про спільну давньогрецьку "культурну колиску", з якої більшість із них родом). Було прийнято рішення про надання кредиту Греції на суму 110 млрд. євро. Частка Словаччини (яка, доречі, останньою приєдналася до єврозони) повинна була складати 800 млн. євро. Одинадцятого серпня  голосування в словацькому парламенті провалилося і рішення про виділення коштів Греціїї не було ратифіковано. Можна довго дискутувати про причини такої  "несолідарної позиції", але факт залишається фактом. Ставлення Брюселя відносно наших сусідів можна охарактеризувати закарпатською народною мудрістю: "ще прийде на пса мороз".

Чому ж словаки не бояться заслужити нелюбов у своїх сусудів по спільному "європейському дому"? Чи не може бути це проявом словацьких ментальних особливостей? Адже, ця невелика центрально-європейська нація, в силу об'єктивних і не дуже історичних обставин, майже завжди перебувала в складі чужих держав. В зв'язку з приблизно тисячолітньою відсутністю власної демократичної держави, відповідно, не було можливості для  міцного вкорінення у суспільну свідомість демократичних ідеалів та цінностей. Це все в свою чергу спричинило у словаків не зовсім характерну для інших європейських націй розстановку пріорітетів. Простіше кажучи, для словаків особисті інтереси держави важливіші, ніж колективно-європейські. "А що ж в цьому поганого?", -  запитає читач. А те, що в сучасному глобалізованому світі, будучи членом Європейського Союзу, діючи так, як це робить Словацька Республіка - їй довго "не протягнути". Членство в таких структурах як ЄС вимагає від будь-якої держави чітку, узгоджену, солідарну і, в певній мірі, братерську позицію відносно питань, від яких напряму залежить стабільність всієї ситеми європейського колективного співіснування.

Підводячи підсумок, зазначимо, що відмова Словаччини від надання фінансової допомоги Греції, скоріш за все, послужить "першим дзвіночком" для країн лідерів ЄС у остаточному усвідомленні ними  важливості питання контролю над процесом  розширення єврозони.

 

Людям властива така риса як почуття гумору. Нажаль, не всім. Зазвичай, це почуття відіграє дуже важливу функцію у суспільному житті Homo sapiens. Оскільки, наше життя це постійний  «броунівський рух соціально заряджених частинок», то почуття гумору відіграє роль своєрідної  «подушки безпеки», котра пом’якшує зіткнення цих частинок, тобто людей та їх інтересів.

 

В різні часи Україною правили різноманітні князі, королі, імператори, генсеки та президенти, але, нажаль, серед них було мало людей, які вміли посміятися над собою чи перевести ситуацію в жарт. Можливо, історія України склалася б зовсім по-іншому, якби ті люди, котрі відіграли в ній вагому роль, частіше зверталися до власного почуття гумору. Давайте змоделюємо певні історичні події з врахуванням жартівливого аспекту.

 

 

Отже, Київ,  988 рік, сердитий вітер колише дніпрові хвилі, дівчина Божена на березі пере одяг, молодий юнак Жданко крадькома поглядує на неї  із-за кущів. А в цей час князь Володимир виходить на пагорб  і виголошує: “Всім лізти в річку! Хто не похреститься — уб’ю!” А якби він мав почуття гумору, то сказав би після цього: “ Жартую, хто не хоче може не хретитись”. Може тоді ми б зберегли писемні та усні настанови дохристиянських волхвів, і уникнули довгої братовбивчої війни.

 

Запорізька Січ, 1648 рік, старий козак Чуб чистить до блиску свою порохівницю, Іванко і Мишко — двоє молодих козаків —  махаються шаблюками. А в цей час Богдан Хмельницький виходить на центральний майдан Січі і виголошує: «Вперед козаки, знищимо цих ляхів і жидів проклятих!». А якби він мав почуття гумору, то додав би після цього: «Та ну, козаченьки, я ж пожартував, давайте просто кільком зажерливим шляхтичам і шинкарям в дупу накопаєм, та й підемо собі хильнемо по чарочці». Можливо тоді деякі нації не прирівнювали би Хмельницького до Гітлера, і через це ненавиділи будь-які прояви всього українського.

 

Радянський Союз, 1932 рік, селянин Федір зав’язує снопа, голова сільради Петро Андрійович мило посміхається своїй секретарці, лейтенант МГБ Моісєй Альбертович спокійно гортає чиєсь «дєло». А в цей час, Йосиф Віссаріонович Сталін виходить до центру свого кабінету  і говорить: «Мы должны забрать весь хлеб у крестьян, сложить в мешки и продать за границу». А якби він мав почуття гумору, то додав би: «Я же пошутил, товарищи, мы не будем забирать у крестьян зерно, мы продадим за границу уголь». Можливо, це б зберегло мільйони життів невинних людей.

 

Україна, Львів, 2010 рік. Студент першого курсу Михась отримавши свої чесно зароблені 100 гривень махає прапором Партії Регіонів, будівельник Сергій з партії «Свобода» кипить від злості, сержант внутрішніх військ Микола думає про теплий пиріжок. А в цей час Віктор Федорович Янукович виходить до трибуни з промовою: «Тут зібрався найкращий геноцид країни». А якби він мав почуття гумору, то додав би: «Я пожартував, я мав на увазі генофонд. Невже ви могли подумати, що я настільки тупий?».

 

І на останок, хочеться помріяти про те, що колись перед тим, як стати українським можновладцем, потрібно буде здати два дуже важливі тести – на IQ та на наявність почуття гумору.

За даними соціологічного опитування, проведеного Закарпатським  інститутом  політичних досліджень, 18 % ужгородців симпатизують чинному меру Сергію Ратушняку.

 

Парадоксально, але на пропозицію порівняти нинішню ситуацію у різних сферах міського господарства з аналогічною у 2006 році, жителі міста відповіли таким чином:
Сфери міського господарства  покращилась    погіршилась
робота комунальних служб           14,3                     47,9
стан доріг                                            12,5                     63,6
боротьба з корупцією                      10,5                     37,8
виплата зарплат та пенсій              26,5                    22,4
рівень медичного обслуговування  3,8                    47,7
рівень освіти                                        11,5                   29,1
рівень дошкільного виховання         10,7                 23,2
рівень зайнятості та добробут          4,8                  56,2
впорядкованість міста, екологія      29,7                 46,7
робота громадського транспорту    36,8                  22,0
в цілому                                                   15,4                  36,0
Висновки з цих даних можна зробити досить неоднозначні: по-перше близько 20 % жителів міста не асоціюють погіршення ситуації(практично у всіх сферах) в місті з діяльністю нинішнього мера. Отже, виявляється в Ужгороді все погано: і дороги розбиті, і води немає і сміття навколо, але Ратушняк не винен? Це може свідчити про загострену фазу суто слов'янського «комплексу Доброго царя». Чи не пора  вже «виростати з цих штанців» і навчитися бачити справжніх винуватців наших бід.
По-друге, Ратушняк знайшов всього 18% прихильників і тим самим очолив список можливих кандидатів на посаду міського голови. Всі інші фігуранти цього опитування(а їх було 20 осіб) отримали ще менший відсоток прихильності:
Погорєлов Віктор 12,3%
Гісем Володимир 10,3%
Чучка Павло 6,7%
Жолтані Микола 5,7%
Каламуняк Мирослава 2,6%
Чижмарь Юрій 2%
М’ясковська Тетяна 1,6%
Інший 4,2%
не буду голосувати 5,9%
проти всіх 7,1%
не визначився 23,6%
А це в свою чергу свідчить про суттєві недоліки виборчої системи.Хочеться  роз’яснити читачам: на даний момент міських голів в Україні обирають за мажоритарною системою відносної більшості. Тобто, якщо кандидат, до прикладу,  набирає 5% голосів, а всі його опоненти менше п’яти відсотків, то він абсолютно законно вступає на посаду мера. Ця юридична  норма цілком імовірно може зіграти злий жарт з ужгородцями. Зважаючи на слабку явку для місцевих виборів , що характерна українцям (явка електорату на місцеві вибори — менша від явки на президентські чи   парламентські) Ужгород може отримати мера підтриманого суттєвою меншістю населення. Чи не варто задуматися, шановні жителі  міста?

Нещодавно закінчився Чемпіонат світу з футболу. Драматичні баталії на полях, щасливі переможці та засмучені переможені, інтриги в роздягальнях, суддівські помилки і шалена радість вболівальників – все це тривало цілий місяць і в результаті ми маємо нового чемпіона. Свято світового футболу закінчилося, а свято виборів міського голови в Ужгороді неофіційно розпочалося.

 

Пригадуючи попередні вибори, як місцеві, так і всеукраїнські, та зважаючи на політичну ситуацію в країні, можна досить упевнено сказати – в Ужгороді буде не менш цікаво і захоплююче, ніж в ПАР. Чемпіонат світу тривав один місяць, а передвиборчі перегони згідно змін до закону «Про вибори депутатів Верховної Ради АРК, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» триватимуть 50 днів.

 

 

Напевно, за цей час ми побачимо радість, сум, інтриги, fair play (англ. "чесна гра"), але найголовніше, що ми з Вами, прості ужгородці, отримаємо «нового чемпіона» – міського голову. Де юре, хто б це не був, він буде новим, тобто новообраним, а чи підтвердиться прислів’я про «добре забуте старе» - покаже час і вирішать жителі міста.
У футболі, на відміну від політики, правила гри змінюють не так часто. Основним нововведенням до закону про місцеві вибори, безумовно, можна вважати норму про обов’язковість висунення кандидата на посаду міського голови певною партією. Цей пункт, безперечно, на руку нинішній владі, з його допомогою буде підрізано крила самовисуванцям. Але задля більшої конкретики спробуємо розглянути перспективи кількох потенційних кандидатів на посаду мера міста над Ужем більш детально.

Хочеться розпочати з чинного міського голови Сергія Миколайовича Ратушняка. Не будемо нагадувати читачам про одіозність особи нинішнього мера, варто лише відзначити, що партія, висуванцем якої буде Сергій Миколайович скоріше за все втратить в рейтингу, аніж здобуде. Мабуть, основний бонус у передвиборчій боротьбі, який може отримати будь-який кандидат на посаду міського голови Ужгорода  –  можливість бути висуванцем Партії Регіонів. З точки зору кандидата – це підтримка з боку обласної влади плюс можливість використання адмінресурсу, а з точки зору Партії Регіонів – концентрація в одних руках всієї влади в Закарпатті. Отже, ми з’ясували, що чинна влада надзвичайно зацікавлена в позитивних для себе результатах виборів. Але повернемося до С. М. Ратушняка – нещодавно стало відомо, що ПР не підтримає чинного мера. Можливо, обласні "регіонали" не бажають спровокувати падіння рейтингу партії?  Менше з тим,  без підтримки обласної влади шанси Ратушняка суттєво знижуються, і, «виїхати», як у минулі рази, на ромському факторі йому, скоріш за все, теж не вдасться.

Один із кандидатів на «крісло мера», що почав піарити себе вже досить давно є Микола Жолтані. Навряд чи він матиме суттєву підтримку, проте зважаючи на кількість "зін" і їх розташування (одна «ЗІНА» приблизно припадає на одну виборчу дільницю міста), можливе застосування варіанту Черновецького - "роздача гречки" чи продуктових талонів.

Ще одна особа, котра вступила у неофіційні передвиборчі перегони раніше за інших – Тетяна Мясковська. Глибоко стоячи на позиціях  гендерної рівності, все ж потрібно зважати на патріархальні традиції українського суспільства, які чи не найяскравіше проявляються саме в Закарпатті. Тобто, поняття жінка і керівник у нашому східноєвропейському політичному просторі не завжди співпадають. Цю тезу підтверджують і останні президентські вибори в Україні: якою б не була харизматичною жінка-політик, вона, все ж, залишиться жінкою.

Поки-що, не відома доля Павла Чучки як кандидата  на посаду мера. В разі оскарження судового вироку, він може скласти потужну конкуренцію іншим претендентам на цю посаду.
Досить стабільну підтримку в місті мають також В. Гісем, В. Погорєлов та С. Слободянюк, але їхні шанси на перемогу будуть залежати вже безпосередньо від ходу передвиборчої кампанії та можливих  форс-мажорних обставин (щось на зразок судового вироку Чучці).

Загалом, не можна остаточно пророкувати комусь тотальну перемогу, а комусь – нищівну поразку. Все, як на чемпіонаті світу з футболу – перемогу здобуває не завжди найавторитетніший чи найтитулованіший, але завжди – найсильніший. А нам, простим ужгородцям, залишається сподіватися, що «свято виборів мера» не буде зіпсоване жодними некомпетентними арбітрами з Києва.