У тепер вже далекому 2005 році, 9-10 липня, у корчмі музеї "Деца у Нотаря" відбувся регіональний фестиваль сатири, Карпатський словоблуд. Виступали етнічні українці з Словаччини, Польщі, Румунії, Сербії, України та інших країн. У рамках фестивалю відбувся конкурс на кращого весільного старосту, де переможцем став Петро Шинкар. Оскільки в інтернеті обмаль інформації про це дійство вирішив поділитись відео сюжетом цього цікавого заходу.

В зв’язку з широким резонансом проблеми здорожчання проїзду у міському транспорті Ужгорода нами була піднята ще й інша не менш болюча проблема – проблема пенсіонерів-пільговиків. І мова зараз йтиме не лише про транспорт і перевезення, а про ставлення. Я не повторюватиму зміст матеріалу, але згадаю основний його акцент: водії маршрутних таксі грубі та нетерпимі до пенсіонерів, дітей війни та інвалідів.

Далекі 70-ті роки, радянська влада, цензура, КДБ – дехто з жахом згадує ті непрості часи, дехто зітхає за ними. Та ніхто не може заперечити, що тотальний дефіцит інформації для розвитку та осягнення навколишнього світу спричинив опортуністські течії серед молоді, яка ще тоді в 70 роки почала творити нову культуру. Саме тоді, під пресом влади, зародилось цікаве і унікальне явище, яке існує виключно у пострадянському просторі – «квартирник».

Тоді «квартирник» був єдиним способом організувати концерти заборонених у ті часи «Акваріуму», «Машини Часу», «Аліси». Ці колективи могли висловити свою громадянську позицію через пісні у колі своїх однодумців саме на таких імпровізованих концертах. Все це було схоже на шпигунський детектив – близьким людям називали час та адресу, і гурт молодих людей, конспіративно діставався у обумовлене місце. Саме там відбувалися виступи які часто закінчувались для учасників та слухачів поїздкою в міліцію та на допити в КДБ. Та після розвалу Радянського Союзу це явище не відійшло в історію, а навпаки – у великих містах набуло шаленої популярності у колах творчої інтелігенції.

Відмінність «квартирника» від звичайного концерту у відсутності бар’єрів між вами і виконавцем. Саме тому «квартирники» не відмерли. Особлива атмосфера інтимності яка панує на подібних концертах обумовлена безпосереднім контактом з виконавцями. Самі виступаючі зазвичай не готують якоїсь конкретної програми, максимум 1-2 пісні, а далі концерт по заявкам. І все це відбувається у звичайній квартирі, де живуть звичайні (ну може не зовсім) люди, де є кішки та сусіди, які не завжди готові терпіти ваше бажання торкнутись прекрасного. Найбільший позитив квартирника, це атмосфера єднання абсолютно незнайомих людей. Бо знайомі люди приходять на такі події тільки на початку, потім відбувається ротація. Саме на таких концертах розкрились і стали відомі загалу декотрі виконавці, такі як Янка Дягілєва, Олександр Башлачев (СашБаш). З задоволенням дають квартирники і сучасні виконавці пострадянського простору Ілля Чорт (Пілот), Макс Иванов (Торба На Кручі) та інші. Здебільшого ж «квартирники» проводять барди та маловідомі колективи і «квартирник» для них це чудовий механізм сформувати початкову аудиторію слухачів.

В Ужгороді практично ніколи не відбувалось схожих заходів. Наскільки мені, як автору, відомо Олексій Жданович (Дарья Livingstone) колись давав подібні концерти «для своїх», чув я і про аналогічні зібрання з нагоди виступу Чіжа (гурт The End). Та здається мені, що враховуючи всі практичні переваги «квартирників» та проблему з заповненням на концертах – для молодих та амбітних ужгородських гуртів це вихід. Чудово на мою гадку буде взяти участь у подібному дійстві і для начитаної молоді, яка зараз жадає більше цікавих та різнобарвних подій.

Тож я закликаю всіх зацікавлених людей допомогти нам з пошуком приміщення. А також активно залучатись до перших концертів. Залишати свої заявки та побажання, а також дарувати нам свій позитив і надихати нас у цій нелегкій для нашого містечка справі. Усі для кого це небайдуже прохання перепостити цю статтю до себе у соц. мережі та блоги з посиланням на першоджерело.

Як це відбувається зараз?

1. Знаходиться квартира хазяїн якої готовий надавати приміщення під збори місцевих меломанів;

2. Складається план з 2-3 концертів на перший місяць якому передує домовленість з виконавцями;

3. Викладається «етикет-лист» міроприємства де вказуються правила поведінки на заходах такого типу (серед них такі як: чисті шкарпетки і тверезість і в міру спокійна поведінка);

4. Здійснюється розсилка з повідомленням про подію для знайомих людей, які за тим же принципом особистого знайомства передають цю інформацію друзям;

5. Всі бажаючи зв’язуються з організатором дійства, складається список;

6. У визначений день і час всі збираються за обумовленою адресою;

7. Потрібно подбати про мінімальну апаратуру (кілька «комбіків» та мікрофон зі стійкою);

8. Сам концерт здебільшого складається з двох частин перша – кілька заготовлених пісень, а далі імпровіз та пісні на замовлення;

9. Завершити все потрібно до 10:00 (до 23:00 можна «офіційно» шуміти, потім сусіди вправі викликати правоохоронців).

Написати ці короткі роздуми на тему мене змусив коментар під матеріалом про виставу ужгородського танцювального колективу «Бліц» у якому мене просто закидали різноманітними звинуваченнями. Тай згадався коментар Ігоря Деяка, якщо вистава тільки для обраних то навіщо показувати її всім?

Василь 15.12.2010 20:54

По-моєму, "Бліц" в цій статті похвалили... І трохи покритикували, щоб дати поштовх для подальшого розвитку. У нас дуже люблять всі один одного розхвалювати у ЗМІ - це ознака провінційної преси, адже всі один одного знають і мало хто хоче псувати стосунки. Треба вміти адекватно сприймати критику від журналістів і глядачів, бо все що робиться на сцені і мистецтві - робиться для глядача, а не для професіоналів. А тут представники Бліцу накинулися на автора, хоча він нічого образливого про них не написав.

По Вашій логіці, про спорт мають писати тільки олімпійські чемпіони, про театр і кіно тільки актори і режисери, про музику, тільки професійні музиканти і співаки. Але так не буває, оцінюють прості глядачі, журналісти і критики. Тому Ваш аргумент "А хто ти такий?" нічого не вартий, це просто сплеск емоцій. Будьте виважені, зробіть висновки в чому Вам ще можна вдосконалюватис я, і працюйте далі.

Повірте, я не знайомий близько ні з автором, ні з учасниками Бліцу, і на цю статтю я натрапив випадково - це просто погляд зі сторони.

Пан Василь (принаймні судячи по псевдоніму) один з небагатьох учасників обговорення статті, який підтримав мою точку зору. І речі про які він пише мені особисто дуже близькі. Журналістика Закарпаття затиснута у вузьке коло бізнесових та політичних інтересів, дрібних між редакційних сварок та професійних непорозумінь все ж таки існує і навіть інколи дозволяє собі мати власну думку!

Погано те, що населення краю, і зокрема публічні особи які представляють ті чи інші організації у різних напрямках (культура, спорт, торгівля, будівництво, тощо) сприймають пресу як безкоштовний рекламний додаток до власних заходів і очікують від журналістів подачі подій у потрібному для них світлі, звичайно ж з позитивними рецензіями та дифірамбами. Та й це ще не найгірше, що може бути, самі ж журналісти пишуть цю блювотину «підмазуючись» навіть там де це очевидно не потрібно! Працювати на догоду власному роботодавцю журналісти вимушені, але навіщо тоді загравати з усіма іншими?

Відповідь дуже банальна – маленьке місто де усі всіх знають. Більшість наших журналістів дуже легко купити банкетом після прес-конференції, усілякими там бутербродиками та соком. Причому наприклад Чопська митниця дає свої прес-конференції з помпою та просто панським фуршетом, частуючи кореспондентів видань та телебачення ресторанною їжею. Навіщо це митникам? І звідки кошти на такі, дуже недешеві, заходи? Виходить потрібно, раз за останні півтора року я не знайшов жодної гострої публікації про хабарництво на митниці, жодного критичного матеріалу про роботу Чопської митниці. Тим не менше на квартальних прес-конференціях керівництво звітується у легкій та невимушеній формі про «планову» роботу і замовчує величезну кількість «легальної» контрабанди, «податки» з якої осідають у кишенях чиновників усіх рівнів. А потім, на протязі кварталу, прес-служба Чопської митниці розсилає у ЗМІ «сенсаційні» повідомлення про виявлення аж «8 блоків цигарок» у «злісних порушників» бравими митниками. Тоді як «чорновий» пропуск однієї вантажівки з не задекларованим товаром за неофіційними даними вартує від 600 до 2000 доларів. Про це прес-служба митниці журналістам чомусь не повідомляє.

І це лише один приклад…

І дійсно, ми журналісти не митники, не архітектори, не комунальники, не танцівники, не дизайнери, щоб професійно аналізувати відповідні речі, та проте ми завжди маємо свою думку. Нехай не дуже професійну, нехай не завжди до кінця виважену та об’єктивну, але свою, свою власну думку! І наша мета зродити у головах людей такі самі думки. Не ходити з шорами на очах, не ковтати будь що без розбору «бо всі то ковтають», не «вестись» на дешеві рекламні трюки. Ми хочемо щоб наші громадяни читаючи чесних журналістів починали розуміти всі потворні процеси які відбуваються у нашій державі і не тільки розуміти, а й розв’язувати осбисті та соціальні проблеми пов’язані з ними. Зараз населення України не вірить журналістам, і винні в цьому передусім самі журналісти. Але завжди є можливість змінити стан речей на краще і як ми цей шанс використаємо залежить тільки від нас.

Вже відомо що 15 грудня стікають старі дозволи видані міськрадою Ужгорода для перевізників. Тим часом на маршрутах вже з’явилось кілька нових машин. Як постійний «клієнт» ужгородських маршруток, можу відмітити, що бурхливе наведення порядку у галузі громадського транспорту дало результат лише частково.

Переглядаючи новини за 1 грудня я дізнався, що на саміті ОБСЄ Президент України Віктор Янукович заявив наступне: "Украина не видит альтернатив демократическому пути развития и неуклонно придерживается демократических принципов".

Вибори у Закарпатті були затяжними і дуже виснажливими. Журналісти ЗМІ, ще не оговтавшись від передвиборчого темпу, вже місяць активно видають удвічі більше інформації ніж зазвичай, новообрана ужгородська міська рада ламає голову над виконанням бюджету, ті хто програли критикують тих,хто переміг - все як завжди. Але є окремі люди, які після виборів у Закарпатті змінили свій світогляд кардинально.

Приблизно за пів року до всієї передвиборчої метушні, коли ще жоден житель не підозрював, що відбудуться вибори, довелось мені зайти в Ужгородську міську раду.

Одна з найпоширеніших фобій у сучасної людини – страх залишитись у суцільній тиші. Саме тому ми вмикаємо телевізор, радіо, магнітолу, мп3-плеєр і створюємо «звуковий фон» навколо себе. Більшість з нас надають перевагу музиці. Як каже Вікіпедія – музика це вид мистецтв, художнім матеріалом якого є звук, особливим чином організований у часі.

Частина 1: Кум бабі вуйко.

У кожної держави на кожному з етапів її становлення існує ряд фундаментальних проблем.