На сайті Воловецької селищної ради оприлюднено “Аналіз регуляторного впливу проекту рішення про встановлення ставок єдиного податку” або в перекладі на людську зрозумілу мову — ” Розвод “єдинщиків” на бабло.”

Навіть після побіжного аналізу впадає у вічі, що”бумагу” готували податковики,/давні й нинішні/. Бо ж завдяки їх фіскальному менталітету податки для воловецьких єдинщиків /2-групи/зростуть від 2-х до 8-ми разів.

Так згідно класифікації виду економічної дільності:

01.11.0 -вирощування зернових та технічних культур у 2011 році податок був 12,9 грн, у проекті на 2012 рік — 107 грн.

01.13.0. — вирощування фруктів- був податок -21, 5 грн, планується -107 грн.

15.12.0. — виробництво м”яса — був податок — 30, 10 грн., планується -53,50 грн.

15,81.0. — виробництво хліба — було 86грн., планується — 214 грн.

А от в в цьому випадку прослідковується якийсь “блат”; оброблення декоративного будівельного каменю /26.70.0/ з 43 грн. зростає лише до 53,50 грн., тоді, як виробництво виробів з бетону /26.61.0/ з 64,50 грн. зросте до 107 грн.

Що ж до торгівлі, то тут рішення шаблонне; На всю оптову торгівлю з 86 гривень ставка податку зросте по максимуму- до 214 грн, а вся  роздрібна торгівля товарами промислової групи з 86 гривень сягне до 192, 60 гривень.

Виходячи, з вищенаведеного, при обговорені ставок єдиного податку 23 грудня 2011року підприємців з керівництвом Воловецької селищної ради підприємцями було запропоновано.

Селищному Голові Панасовичу В.В., секретарю селищної ради Карпишинець О. М. винести на сесію   пропозицію:

1.Встановити ставку єдиного податку для роздрібної торгівлі товарами промислової групи не вище ставки минулого року — 86 грн. або 8 відсотків.

2. Дати слово для виступу на сесії  депутатів Воловецької селищної ради представнику “єдинщиків”

В “Нарисах історії Закарпаття” т.3 /1946-1991/ міститься досить цікава, досі прихована

Чимало підприємців, які працюють за спрощеною системою оподаткування, після “економічних реформ” нинішньої влади готові згорнути свій бізнес -переконана “Українська правда”

Що спонукало багатьох українців стати підприємцями в 1990-ті роки? Нерегулярна зарплата, яка часто виплачувалася товарами, відправка в примусовому порядку в безкоштовні відпустки, скорочення штату на підприємствах.

Перші сміливці вишукували початковий капітал – позичали у родичів, друзів або продавали якийсь актив, наприклад квартиру – і йшли у бізнес. Вони створювали собі і своїй сім’ї джерело доходу, при цьому нічого не просячи у держави.

У той час підприємцям було важко. Багато хто прийшов у бізнес без юридичної і фінансової освіти. Занадто високий рівень регулювання бізнесу і потужне фіскальне навантаження на нього навчали виживанню. Часто – за рахунок своїх помилок.

І ось, як ковток свіжого повітря, з’явився указ президента Леоніда Кучми №727 від 3 липня 1998 року “Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності…”. До речі, Микола Азаров, на той час керівник Державної податкової адміністрації, зовсім не був радий цьому документу – він говорив про це перед телекамерами.

Указ замість кількох платежів вводив єдиний платіж і спрощував систему звітності. Це зробило стосунки між державою та платником податків ясними і зрозумілими. Після набрання чинності цього документа законослухняний суб’єкт підприємницької діяльності – СПД – для численних фіскальних служб був недосяжним.

З’явилася перспектива розвивати бізнес, створюючи при цьому робочі місця. Були сформовані всі передумови для зародження середнього класу, який в цивілізованих країнах перебуває в авангарді будь-яких економічних перетворень.

Однак у 2010 році все змінилося.   Парламентська більшість Партії регіонів прийняла два документи.

Перший – закони №2464 “Про єдиний соціальний внесок”, який набрав чинності 1 січня 2011 року. Другий – закон №2461 “Про внесення змін до закону “Про загальнообов’язкове пенсійне страхування”, який набрав чинності 17 липня 2010 року. Обидва президент Віктор Янукович підписав 8 липня 2010 року.

Згідно з ними, “спрощенці” були визнані платниками додаткових внесків до Пенсійного фонду за третій і четвертий квартали 2010 року. Крім того, з 1 січня 2011 року вони були визначені як платники єдиного соціального внеску.

Цікавий момент: набравши чинності з 1 січня 2011 року, закон “Про єдиний соціальний внесок” скасував норму перехідних положень закону № 2461. Отже, “спрощенці” були платниками додаткових внесків до Пенсійного фонду лише півроку. Очевидно, що зміни приймалися для того, аби хутчіш зібрати гроші для ПФ.

При цьому зазначені вище акти суперечать Основному закону.

Наприклад, чи були “спрощенці” платниками додаткових внесків та платниками єдиного соціального внеску, якщо виходити з Конституції? Згідно з нею, укази президента припиняють свою дію тоді, коли Верховна рада прийме закон з питання, щодо якого видано указ. Норми Конституції – норми прямої дії.

Таким чином, припинити дію норм указу президента можна було, тільки прийнявши у Верховній раді однойменний закон – “Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності”. Іншого механізму впливу на укази президента в Конституції нема.

Ось тут і підставила гаранта команда Партії регіонів, підсунувши йому на підпис ці два закони – №2461 і №2464, які суперечать прямій нормі Конституції.

Звісно, депутати від Партії регіонів знають Конституцію, але згадують її тільки в своїх інтересах. Наприклад, глава фракції Олександр Єфремов говорив, що VIP-пенсії скасовувати не можна. Це, мовляв, є неконституційним, і не можна подавати такий закон на підпис президенту – гарант Конституції цей закон не підпише.

Коли ж у стінах парламенту зайшла мова про прийняття двох зазначених законів, депутати від Партії регіонів про Конституцію забули.

Заступитися за “спрощенців” мав би голова комітету із захисту прав підприємців та дерегуляційної політики Михайло Бродський, та він опинився в авангарді атакуючих.

“Захисник” підприємців звинуватив їх у тому, що їм шкода 300 гривень для пенсіонерів, тоді як працюючі на держпідприємствах роблять значні відрахування до Пенсійного фонду. Такого в історії української влади ще не було: високопоставлений чиновник зіштовхував лобами одну соціальну групу з іншими.

Влада створила небезпечний прецедент: у будь-який момент можна прийняти будь-який закон і ввести його в дію в розріз з вимогами Конституції. Інший приклад – Податковий кодекс, прийнятий в грудні 2010 року і введений в дію з січня 2011 року. Це порушення статті 1 закону №1251 “Про систему оподаткування”.

Там зазначено, що всі зміни податків і зборів вносяться не пізніше, ніж за шість місяців до початку нового бюджетного року, а починають діяти з початку нового бюджетного року. Тобто, щоб кодекс почав діяти з 1 січня 2011 року, його треба було прийняти у першому півріччі 2010 року.

Ситуація із законодавством у сфері оподаткування в Україні нагадує гру в карти на гроші. За столиком двоє: підприємець і влада. Чиновник може як завгодно змінювати правила, тому він ніколи не програє, а його прибуток росте за рахунок підприємця. Той змушений або грати, поки не втратить все, або встати з-за столика.

Це роблять начебто не кримінальні особистості, приставивши підприємцю фінку до горла в темному провулку, а цілком респектабельні, в білих комірцях і при краватках, народні депутати – через ухвалення закону. Для контролю виконання такого закону “спустять” на підприємця Пенсійний фонд та Державну виконавчу службу.

Доводиться констатувати: влада в Україні, “жонглюючи” Конституцією при прийнятті законів, спілкується з бізнесом, як справжній “наперсточник”.

Міф про те, що на Заході нікому ні до кого немає діла, популярний і зараз. Але фраза «твої діти – це лише твої проблеми», настільки популярна в Україні, призводить мешканців  «бездушної» Європи в страх Божий. Українці живуть в стані постійної боротьби. І ця боротьба жахлива і руйнівна,бо це війна з самим собою. Поки ти молодий, поки у тебе є сили – ти в стані переможців. Ти борешся, воюєш. А потім… – все. Затопчуть. Ось і доводиться кувати світле майбутнє за кордоном, бо тут це майна праця. Тут ніколи нічого не зміниться…

Останнім часом я часто бачу цей погляд. Так дивиться нове покоління заробітчан;потенційних емігрантів- аполітичні сімейні люди середнього віку, які, живучи і працюючи там за невеличким "бугром", потихеньку будують своє майбутнє за кордоном. Вони не говорять про негайне виселення з України – формула «хоч опудалом, хоч тушкою» більше не актуальна. Люди готові витрачати гроші і час на те, щоб підстелити соломки – і підстелити грунтовно.

Майбутня тиха гавань вибирається тепер дуже ретельно.Враховується все: клімат, рівень життя, соціальні гарантії, якість медицини та освіти, ціни на житло. Далі у всіх однаково: покупка житла, уроки мови для всієї родини, річна туристична віза, вид на проживання, жаданий другий паспорт.

Майже всі, хто обрав для себе такий спосіб еміграції, намагаються знайти спосіб заздалегідь забезпечити собі там постійний дохід. Хтось відкриває власний бізнес, хтось намагається налагодити дистанційну роботу.

Якщо запитати такого потенційного емігранта , «що шукає він у країні за “бугром”», він не скаже – свободи, красивого побуту і безпеки. Ніхто більше не їде туди за тридцятьма сортами ковбаси, все це тепер є і в нас, в Україні.

І свободи у нас, якщо придивитися, теж завались. У Лісабоні сигарети коштують 4,5 євро, і щоб купити їх, наприклад, о другій годині ночі, доведеться побігати. А у нас – будь ласка, на кожному кутку, в будь-який час доби і дешево. У Відні петарди та фейерверки дозволено підривати кілька ночей у році, а у нас на будь-якому весіллі. У якій-небудь польському селі сусіди можуть викликати поліцію, якщо їм завадив дим вашого барбекю, а у нас можеш хоч димові шашки в своєму дворі підривати.

Свобода в її «високому значенні»? Будемо відверті, по-справжньому вона потрібна лише невеличкому “шизанутому” на політиці активному прошарку. А якщо у тебе двоє дітей, машина в кредиті і хворі батьки, то на свободу зібрань мені- буду відвертий, начхати. Так що незалежна преса, гей-паради і все те, що у свідомості правозахисників є квінтесенцією вільного суспільства, – це так, вишенька для краси  на смачному торті.

Переконаний, виїхати хочуть не за чимось, а від чогось. І це «чогось» – не розбиті дороги, не кричуще нахабство чиновників, не імпотентна міліція і навіть не прем’єр, який  за сорок років не навчився говорити мовою держави, якою керує. Це «чогось  або щось» – наше суспільство, в якому людина людині вовк. Головний принцип існування цього суспільства полягає в трьох словах,: а мені по х…!

Чиновниця в податковій припиняє прийом на півгодини раніше? Їй- “фіолетово” . Сусід залишає мішок зі сміттям у під’їзді? Йому по х… Даішники перекрили трасу в очікуванні “шишки”? А він що, не людина?Йому теж по х…!
У нашому суспільстві немає розшарування. Ми єдині і навіть монолітні у своєму «мені по х…». Просто можливості для реалізації цього  у всіх різні. Хтось плює на оточуючих, займаючи два парковочних місця, а хтось – кладучи в кишеню мільйони, виділені урядом на реконструкцію ЖКХ… і теж все по х...!

Після чергових успішних газових перемовин.

У 2009 році Юлія Тимошенко одержала шанс виправити помилку попередника. Тим більше що в лідерки БЮТ уже був досвід домовляння з Москвою. Одного разу вона навіть вдягала на переговори коротку спідницю й високі чоботи–ботфорти — аргумент був «потужний»…

Два роки тому українська делегація кілька разів виїжджала домовлятися у Росію. І знову: було оголошено про завершення «газової війни»; глава уряду повернулась в Україну і — так само, як попередники, — заявила про нечуваний успіх перемовин. Хоча насправді то був провал…

Вона тоді у 2009 році  одержала шанс виправити помилку попередника. Тим більше що в лідерки БЮТ уже був досвід домовляння з Москвою. Одного разу вона навіть вдягала на переговори коротку спідницю й високі чоботи–ботфорти — аргумент був «потужний»…

Але вартість газу ставала ринковою і прив’язувалася до світових розцінок на нафту. На перший рік Москва погодилася дати Україні 20–відсоткову знижку, тож у 2009–му середня ціна газу становила 250 доларів за тисячу кубів. Наступного року «акція» закінчилась, і ціна полізла вгору. Окрім того, підписані угоди передбачали фіксовану кількість газу, яку мала закуповувати Україна. Обсяги були завищеними, і це теж стало проблемою…

Слід памм”ятати  одну-єдину істину, — ніколи не смійся з того, хто їде в Росію на переговори про газ. У найсвіжішій історії України нема жодного політика, який привіз би з–за східного кордону вигідні паливні тарифи. Не допомагають ані рівень дипломатичних навиків, ні ораторські здібності, ні клятви у вірності «старшому братові», ні тим більше звабливі посмішки та високі підбори.

Як тільки з’являлися нові угоди — їх нещадно критикували. А потім бумеранг критики обов’язково розвертався й дошкульно лупив по лобі того, «хто засміявся першим». Запитайте у Юлії Тимошенко або Віктора Януковича — вони теж «скуштували»…

Давайте згадаємо, коли  перші дні 2006 року ціла Європа, закутавшись у ковдри й шарфи, прикипіла до екранів і моніторів: «Коли територією України пустять газ?» Чекали, поки Москва та Київ домовляться про ціну палива… Нарешті угоду було підписано. На українському кордоні газ мав коштувати 95 доларів за тисячу кубів (майже удвічі більше, ніж у 2005–му). Росія ж хотіла продавати паливо за 230 доларів. Пропоновані рахунки змушували «помаранчевий» Київ схопитися за голову! І Москва домоглася свого: російське паливо продавали за 230 умовних одиниць, а для України воно стало дешевшим за рахунок змішування із «копійчаним» азіатським газом. Фірмою, що змішувала кубометри й продавала їх Україні, було відоме фірташівське «Росукренерго».

Сьогодні Юлія Тимошенко розплачується за свої угоди. Вже й не тільки політично, а і юридично. У суді. Її звинувачують у перевищенні службових повноважень, що спричинило значні збитки. Згадайте: те саме, що вона закидала Юрію Єханурову в 2006–му…

Тимошенко заарештували за «неповагу до суду» і те, що вона може ухилятися від слідства – безумовно, зробить Тимошенко жертвою політрепресій світового масштабу. Влада вкотре дурницю довела до абсурду. Тепер на сто відсотків будьте певні, наступним Президентом буде Тимошенко. Я давно вже не  її прихильник, але теорія, на якій заснований такий прогноз, перевірена часом. Тимошенко один раз вже сиділа, – потім стала прем’єром. Янукович двічі сидів – став президентом.Тепер, за логікою, прем’єром стане, який вже сидів раз, Колесников, а Президентом – відсиділа двічі Тимошенко.

І згідно  цієї ж теорії і принципу «все повертається», то можна легко прогнозувати, що наступним «клієнтом» Печерського суду будуть Віктор Янукович і нардепи з нинішньої коаліції. Судити їх будуть за зраду Батьківщини при підписанні та ратифікації так званих Харківських угод …

Спрогнозувати, що буде далі – не складно. Рейтинги Юлії Володимирівни тепер підуть в гору – нарешті опозиція отримала свого мученика . Якщо влада піде далі і її засудять, перспективи Януковича на другий президентський термін різко впадуть, тому що наш терплячий народ може довго чекати можливості сказати, але коли в нього цю можливість відбирають … Це, мабуть, єдине, що може підняти українців. 2004-й рік це показав…

Вкотре переконався – головна проблема «донецьких» у прагненні до монополії, їх небажання і невміння ділитися і домовлятися з іншими. У своєму прагненні захопити все місце під сонцем, вони змушують інших еволюціонувати для життя в тіні.«Донецькі» думають, що таким чином позбавляють себе від конкурентів, але життя показує, що насправді, всього лише наживають собі ворогів.

Перша злодійська війна почалася, коли в місця ув’язнення стали повертати «блатарів», мобілізованих під час Великої Вітчизняної війни (друга половина 1940-х). Деякі з них медалі отримували, а один злодійський “авторитет” навіть Героєм Радянського Союзу став. Ставши цивільними, злодії повернулися до звичного ремесла. У таборах давні друзі пред’явили їм претензії: якщо ти злодій, ти не повинен в армії служити, а якщо служив, значить «сука» і за «поняттями», злодійським правилами, заслуговуєш смерті. Тоді ці війни назвали «сучими».

Друга злодійська війна була за Хрущова (50-і роки). Радянська влада вирішила перекувати злодіїв їх же власними руками, скориставшись тим, що за законами кримінального світу злодій не повинен на зоні робити певних робіт, наприклад, сортир чистити. Злодіїв звозили в особливу зону «Білий лебідь», де не було кого змусити робити чорну роботу – тільки злодії і охорона. Злодієві нічого не залишалося, як змусити іншого злодія виносити парашу. І починали вони різати один одного і піднімати табірні бунти. Їх розстрілювали, давили танками …

Перші залпи третьої злодійської війни прогриміли в 1991 році, після того, як авторитети чеченського злочинного угрупування, заявивши, що «країну і так візьмуть під себе», відмовилися брати участь в розподілі території СРСР. (У 1988 році в Дагомисі відбувся так званий «сходняк», на якому злодії поділили між собою «зони відповідальності».)
Протистояння відбувалося спочатку на рівні стрілок-перестрілок і взаємних посадок за допомогою корумпованих «ментів» або «комітетчиків». Потім слов’янські авторитети вирішили оголосити війну кавказцям.

У 1998 році прогриміли ще серйозніші залпи третьої злодійської.  Злодійська кров рясно пролилася через … дефолт. Велика частина общака виявилася вкладеної в моментально знецінені папірці ДКО. (Злодії не були оригінальні і наслідували приклад наших великих урядових чиновників.) Коли вибухнула криза, на сходці в Одесі, злодії збиралися поставити незручні запитання головному хранителю злодійського общака – літньому Аслану Усояну, на прізвисько «Дід Хасан». Але не встигла сходка початися, як з’явилися українські борці з оргзлочинністю. Через півроку в одній з придорожніх забігайлівок на МКАД невідомими був убитий грузинський злодій в законі, який відповідав за безпеку того «сходняка».

«Ще до революції на території Росії почав формуватися інститут злодіїв в законі , – згадують ветерани МВС. Приблизно в ті часи, незадовго до приходу до влади більшовиків, був сформований злодійський кодекс – так звані «поняття». Злодій не повинен одружуватися, мати власності, не повинен підкорятися будь-якій державній владі, а тим більше співпрацювати з адміністрацією зони. Злодій повинен стежити за збором коштів в «общак» і ніколи не відмовлятися від злодійського звання. Після хрущовських кровопролить в «Білому лебеді» злодії зробили собі поблажки, наприклад, дозволили собі одружитися. Та й власністю вони обросли, як нувориші. Сьогодні «злодійська вертикаль» нагадує структуру радянської номенклатури. Замість засідань політбюро – злодійський «сходняк», рішення якого обов’язкові до виконання (іноді під страхом смерті). Замість міністерства фінансів та центрального банку – злодійський «общак». Замість армії – «піхота», рядові бандитських розбірок. Роль КДБ виконують корумповані чиновники і співробітники силових відомств держави. «У питаннях безпеки відбулося настільки щільне взаємопроникнення, що зараз вже партію, що стоїть при владі, почали називати партією злодіїв і шахраїв. Хоча багато хто з депутатів ще навіть не сиділи », – підсумовують ветерани міліції…

Вкотре звертаюсь до питання пенсійної реформи. Можна довго розмірковувати про її справедливість, проте це навряд чи допоможе тим, хто потрапив під прес реформування. Самій  різкій критиці населення піддається навіть не необхідність працювати більше – у них просто немає такої можливості. Мовляв, ми б і раді, але 45-річним безробітним шлях на нове робоче місце практично закритий. І головну роль тут відіграє віковий ценз.

Тим, хто до пенсії ще не дотягнув, але з якихось причин залишився без роботи, доведеться перебиватися допомогою з безробіття. Причому жінкам – на п’ять років довше, ніж звичайно, але це не найважче. Справа в тому, що досягнення пенсійного віку принесе полегшення не всім. Якщо більшу частину свого життя ви працювали без оформлення, можете розраховувати тільки на соціальну допомогу після 63 років. Право на пенсію тепер потрібно заслужитиофіційною працею протягом 30 років для жінок і 35 – для чоловіків.

Кажуть, що  у Німеччині пенсійний вік для жінок становить зараз 65, а для чоловіків – 67 років, при цьому його планують підняти до 70 років. Можна довго дискутувати з приводу того, яким він має бути конкретно у нашій країні. Однак погодьтеся, особисто ви, напевно, не зрозуміли б сусіда, який працює тільки до обіду, але при цьому весь час просить у вас гроші ».

Не можу зрозуміти я і сусіда, який заробляє непогані гроші в «конверті», а на пенсії буде жити за ваш рахунок. Саме така картина складається сьогодні: відрахування в Пенсійний фонд надходять не більш як від 70% працюючих, а на виплати з Пенсійного фонду претендують всі. «Пенсійна реформа в її нинішньому вигляді назріла давно, – вважають експерти. - Але оскільки ця міра була дуже непопулярною, всі уряди її постійно відкладали на потім. На рубежі 2000-х, коли економіка піднімалася після тривалої рецесії, проведення реформи було б відносно безболісною процедурою, оскільки «лягло» б на поліпшення рівня життя. Зараз же процес нагадує хворобливу, але необхідну операцію без наркозу ».

Вкотре беруся за тему заробітчанства. Заробітчани — хто вони? Чому зважилися полишити сім’ї, домівки, друзів і податися по світах? Мабуть, не від нудьги і хорошого життя. Нині 3,5 мільйона українців перебувають за кордоном на заробітках. Це — офіційні статистичні дані. А за неофіційними (і більш вірогідними) таких наших співвітчизників уже понад сім мільйонів. “Телевізор” каже,  з них майже два мільйони трудяться в Росії, близько мільйона — у Польщі, понад 500 тисяч — в Італії, щонайменше 350 тисяч — у Греції, 200 тисяч — у Португалії…

Мені вдалося поспілкуватия з сусідом  по будинку, який  чималий має досвід заробітків на чужині. Ось що він розповів.

Тридцятирічний Володимир впродовж десяти років виїжджає на різні будівельні роботи у Росію. Додому, до дружини і двох синочків, щороку навідується лише на Різдво й Великдень та ще кілька разів , коли випадає можливість. Якраз нещодавно «гостював» тиждень . Чому, запитую, їздиш так далеко? Мій співрозмовник натрудженою мозолястою рукою дістає з нагрудної кишені теніски пачку жовтої «Прими» — «під курятину», мабуть, легше про те  бесіду вести

— Це все через безгрошів’я. Ми з дружиною, як народився синочок , купили  тут , у вашому домі, квартиру і переїхали сюди  жити від батьків. На цю  квартиру грошей напозичалися! Так заведено, а їх же віддавати треба… Трохи тут, вдома крутився, підробітку не цурався. Брався і стіни мурувати, і паркани ставити, і вигрібні ями копати, і стовпи вкопувати. А тоді настали інші часи, грянула економічна криза… Був у розпачі: вдома дружина з малою дитиною, а зусібіч позичальники насідають. Хоч стрибай із мосту у воду. Сусід мене тоді виручив. Він давно їздить на заробітки у Москву, тож і мене взяв із собою. На тамтешніх будівельних майданчиках мої руки кріпко пригодилися. Робота тяжка: замішую і подаю розчин, ношу і складаю цеглу, мурую. Жити доводиться в жалюгідних умовах: у бараку ділю кімнатку з вісьмома такими ж роботягами. Але ж мені там хоч платять за роботу! Одне погано: без сім’ї на чужині погано. Та й удома господаря бракує.

— Якби в рідному селі була робота і гідна зарплатня, — каже, — хоча б кілька тисяч гривень, я нізащо в світі не лишив би своїх і не їхав би бозна-куди. Але ж жити за щось треба. Тож, уважайте, це нас не чужина тягне, а Батьківщина виштовхує.

Питання «Хто винен?» І «Що робити?» Втратили свій статус ключових для України. Логіку дії і місцевої влади, і підприємців сьогодні визначає питання «А навіщо?» Нема ж зовсім ніяких гарантій, що вкладення в бізнес, тим більше такі довгострокові і гігантські, як оновлення технічної бази, окупляться. До того ж зовсім не виключена можливість , що податковики по своєму зацікавляться цими гігантськими вкладеннями і наведуть  нікому непотрібний “шорох”. Можна скільки завгодно сидіти з калькулятором, бухгалтерськими звітами та стосом аналітики, вираховувати прибуток і прибутковість, спираючись на знання механізмів ринку. Нарахувати собі золоті гори через надцять років. А на ділі залишитися без бізнесу року через два. І тоді всі твої пущені на благі цілі кошти дістануться чужому дядькові. Все це розуміють, все це знають. У ключовий момент роздумів на тему, інвестувати в розвиток власної справи чи ні, підприємці задають собі питання «А навіщо?»

Чиновники не відстають. Керівники областей, районів, міст та селищ не беруться за масштабні проекти з розвитку інфраструктури, будівництва доріг. Чому? Ну а навіщо всерйоз витрачати час і сили на те, що буде закінчено після того, як ти залишиш свій високий пост? А це в наш час може статися в будь-який момент, і зовсім не буде залежати від професійних якостей. Всі лаври отримає той, хто буде біля керма в момент успішного завершення проекту. Можна заховати наполеонівські і реформаторські плани на дальню поличку і спокійно зайнятися організацією святкових концертів до Дня першої письмової згадки якогось населеного пункту. Стрічки перерізати, ветеранам руки тиснути, дарувати дітям іграшки. За це можна похвалу від обласного начальства заробити, статистику по роботі з населенням поліпшити. Такі досягнення у нас помічають і шанують. А десятирічні муки з будівництвом сучасної системи водопроводів або, боронь Боже, доріг скоро забудуть та ще й населення буде бурчати, що все кругом перекопано, а начальство сердитися, що постійно грошей з бюджету просиш. А навіщо поважному чиновнику це все? Хіба ж не ефективніше для кар’єри явку на виборах забезпечити і відсоток тих, хто проголосував за кого треба, а не якісь там перевезення пасажирів на “вонючих Богданах” і розбитих вагонах ще радянського зразка.

Звісно, бувають і в чиновників важкі часи. Доводиться напружитися, змусити перевізників за свої гроші провести ремонт, придбати що-небудь нове, пофарбувати старе, пригвинтити те що відвалюється. Дірки, загалом, залатати.Ну і відзвітувати потім, впевненим і бадьорим голосом з державними нотками і гордістю за добре виконану роботу. А всерйоз братися за роботу  – навіщо? Краще обійтися стандартним набором: тут підрихтувати, тут бантик прив’язати, змінювати нічого не потрібно. Оскільки «А навіщо?»

АлМаС. З власного досвіду