Довгих 66 років відділяє нас від того далекого 1945, коли чи не весь світ святкував перемогу над фашистами. 6 років Європа, Азія, країни Африки здригалися від гуркоту гармат, пострілів…  Гектари землі, копані-перекопані солдатами, танками, поглинали не тільки кров із ран воїнів, а й кров материнських сердець …

Відомо, що боротьба не завершилася саме в цей день, тривала ще кілька місяців, ще чимало солдатів загинули смертю героїв, але день визнання Німеччиною своєї поразки став тим відліком нового життя, яке ми пам’ятаємо і бережемо у своїх серцях і досі.

Складно уявити, яким було б наше життя, оточуючий світ, якби все ж фашистська Німеччина здобула перемогу, а не радянські війська та війська союзників. Де були б ми сьогодні, якими б ми були? Історія розвивалася б зовсім іншим шляхом, у цьому, думаю, не сумнівається ніхто.

Слід від війни у душах тих, хто її пережив, не зітреться ніколи. Тисячі скалічених і душею, і тілом солдат, повернувшись із пекельних боїв не на життя, а на смерть, вже не стали тими, якими були раніше. Багато хто з наших співвітчизників не з книжок знають, що відбувається з людиною, яка пережила воєнне лихоліття. Травмована психіка, скалічені тіло, молодість – це ті «дари», які ветерани несуть у своїх душах вже багато років. Але насправді щасливі ті, хто повернувся живим додому.

Не відомо скільки ще років 9 травня на мітингах бачитимемо стареньких дідусів та бабусь, на чиїх грудях розсипано, наче золотом, медалі та ордени. Їх залишилось не так багато. З кожним роком їх стає все менше, а у тих, котрі ще є, з кожним днем сил та здоров’я все менше. Замало буде слова «шкода», аби виразити те відчуття всередині, коли думаю про те, що героїв Другої світової, тих, які, без перебільшення, подарували нам життя, згадують тільки раз на рік, напередодні Дня Перемоги. Вони – це ті громадяни, які, як ніхто, потребують зараз нашої уваги, підтримки, допомоги. Чимало ветеранів хворіють, декотрі не можуть самостійно за собою доглядати, але їм нікому простягнути руку допомоги… Та у передсвяткові та святкові дні старенькі герої дочікуються грамот, відвідин представників політичної еліти краю, а в сам День Перемоги – патетичних промов з папірчика замість маленьких трьох речень, але сказаних щиро, від душі.

Попри це, хто має ще краплю сили, одягає 9 травня свій «парадний» мундир, який заворожує погляди хлопчаків та дівчаток, і вирушає на Пагорб Слави, аби пом’янути загиблих у боях своїх товаришів, мирне населення, яке теж немало постраждало, і пригадати часи воєнного лихоліття. Квіти, гучна музика, радісні привітання, «вічний вогонь»… Усе це, у контексті цього свята, хвилююче видовище. Для ветеранів по-своєму, для інших присутніх по-своєму.

У голові пересічних громадян зринають кадри із фільмів про війну, які бентежать душу, на очі накочуються сльози, а в свідомості у такт із серцебиттям лунає думка: «Тільки б не було війни». Можливо, у ветеранів також зринає така думка, але навантаження вона має інше. Ніхто з тих, хто воював, не бажає, щоб війна була знову, щоб гинули люди. Цього не хоче ніхто…

Нам залишається тільки бути безмежно вдячними тим, хто віддав своє життя заради того, аби були ми, і пам’ятати про це завжди, а не тільки на свято Перемоги. Наше завдання зберегти у пам’яті подвиг воїнів і пронести його крізь роки.  Нехай будуть здоровими, повними сил ті ветерани, які ще з нами. Нехай буде світлою пам’ять тих, хто вже відійшов у інший світ.

Зі святом Перемоги!

«Молоде покоління – майбутнє нації», – так кажуть учням вчителі у школі, бабусі і дідусі. Так, насправді, у молоді є все, що потрібно, аби творити нове життя, розбудовувати державу – хист, сили, амбіції. Та чи знайдуться для цього відповідні навички, знання?

В епоху суцільної комп’ютеризації, мас-медії, інтернету, публічності діти розвиваються дуже швидко, з такою ж блискавичною швидкістю поглинаючи все новіші досягнення науки і техніки, доступну всім інформацію. Складно не помітити, наскільки змінилися поведінка, рівень культури, спосіб життя, інтереси молодих людей.

Щось неладне діється у нашому суспільстві, коли щороку зростає злочинність серед неповнолітніх, знижується загальний рівень освіченості (замість вивчити щось, більшість керується принципом: «Ей, спишу!»), звужується коло інтересів молоді. Усе це несе за собою не надто втішні наслідки.

Чимало знаємо випадків, коли, розважаючись, молоді люди б’ють не тільки одне одного, а й вітрини магазинів та кафе, ламають пам’ятки культури і архітектури, не кажучи вже про те, у якому стані залишається місце гулянь: якщо це десь у лісі чи біля річки, то навколо залишається купа сміття, якщо десь у центрі міста, то побачити шкарлупки від насіння, десятки порожніх пляшок на набережній біля лавичок взагалі не дивина.

Якщо пригадати трохи історію, трохи літературу, то у наших предків багато способів і місця, де б розважитися не було. Сільські мешканці влаштовували народні гуляння з нагоди якихось свят. Заможні міські жителі, не будучи зайнятими хатньою роботою чи городніми справами, найкращим проведенням вільного часу вважали читання книги, прогулянки верхи, відвідини театру. Скільки людей ходить до театру сьогодні? Думаю, набагато менше, ніж століття тому, навіть враховуючи те, що побачити театральне дійство могла невелика кількість людей.

З розвитком телебачення театр витіснило кіно. Тепер популярно знати, які з’явилися нові фільми, які актори грають там головні ролі, подискутувати з цього приводу. «Круто» сходити в кінотеатр, і подивитися фільм на великому екрані.  А хтось попередив, як потрібно себе поводити у такому місці? Та ніби попереджував хтось, десь і колись, але чомусь воно не відклалося… Кілька днів тому довелось стати свідком подібної ситуації.

Цими днями в Ужгороді проходить тиждень українського кіно. Акція абсолютно добровільна, ніхто туди не заганяє відвідувачів примусово і не контролює відвідуваність під пильним наглядом. По своїй суті подія дуже цікава, я б, навіть, сказала патріотична. Показати широкому загалу старі, але хороші і якісні фільми українського виробництва – справа вельми благородна. Переглядаючи фільм Сергія Параджанова, знятий на кіностудії ім.Олександра Довженка 1964 року, «Тіні забутих предків» (за однойменною повістю М.Коцюбинського) у кінотеатрі, певно, такої ж давності, здається, ніби ти сам перебуваєш  у тій старовинній атмосфері, яка зображена у фільмі. Холодні і похмурі  стіни кінотеатру дозволяють глибше відчути морок, порожнечу, самотність, відчуженість душі головного героя. Гра акторів вражає своєю силою. Не потрібні зайві слова для передачі емоцій, почуттів, не потрібна комп’ютерна графіка, аби показати містичність уявлення і мислення гуцулів. От тільки зосередженість на цьому всьому переривали розмови молодих людей, які сиділи вище, нижче, поруч зі мною… Окрім того, що це були прості балачки, які подекуди зовсім не стосувалися побаченого на екрані, супроводжувалися вони до того ж глузливими насмішками, брудними коментарями. Хіба це свідчить про інтелігентність людини, яка вирішила відвідати такий захід? Навіщо приходити взагалі? Ніхто ж не примушував, ти прийшов сюди за власним бажанням, то для чого себе отак поводити? Для мене це не зрозуміло… Якщо ти відвідуєш культурний заклад, хочеш здаватися культурною і освіченою людиною, то чому б не поводитися відповідним чином?

Відповідь на ці питання варто шукати у нашому вихованні, оточенні. Якщо звідусюди пропагується аморальність, супергероями, прикладами для наслідування є кілери, вбивці і вампіри, то про моральність молодого і підростаючого покоління годі й говорити. За таких умов страшно навіть думати про те, яким буде наше майбутнє і майбутнє нашої держави.

Щойно піднявшись з ліжка, у голові снує тисяча думок: треба здійснити такі дзвінки, виконати ту чи іншу роботу, зробити покупки чи зустрітися з друзями… І так щодня. А чи замислюємося ми над тим, що отого «завтра», на яке покладаємо стільки надій, яке розплановане до хвилини, може не наступити?  Тоді всі наші плани, мрії, бажання, сподівання вже не будуть нікому потрібні…
Чи не кожен з нас за останні кільки тижнів принаймні раз згадує про трагічні події в Японії. Тисячі людей загинули, зникли безвісти; тисячі залишилися без даху над головою, без своїх рідних.  Чи чекали вони такого повороту подій, чи сподівалися? Впевнена, що ні!
Складно уявити, що у всіх цих людей було своє життя, робота, друзі, захоплення. Кожен з них міг залишити після себе якийсь слід, зробити щось вагоме. Але навряд чи хтось із них бажав зникнути безслідно… Про таке ніхто не мріє.
Коли починаєш замислюватися над такими речами, мимоволі в голову «лізуть» думки про власне життя, його швидкоплинність. Живучи у шаленому темпі, інколи забуваєш, що живеш. У тому значенні, що забуваєш, або, принаймні, забуваєш згадати, що хвилини, які ти прожила, вже не повернуться…
Складна категорія час… Невблаганна…  Скороминуча…
Здається, ніби час завжди проти нас: поспішає, коли нам добре, і «тягнеться», коли так хочеться, щоб щось скінчилося якомога швидше. У дитинстві мріємо швидше стати дорослими, а ставши старшими, хочемо зупинити свою молодість, аби вона тривала якнайдовше. Часто вживаємо фразу: «Здається, тільки нещодавно….», а насправді минуло вже ого-го скільки часу, і стільки всього змінилося! З кожним новим днем ми мужніємо, дорослішаємо, набуваємо досвіду. Завтра вже не будемо тими, якими були вчора, і день сьогоднішній ніколи не повернеться, не повториться.
Життя, дане нам один раз, треба використовувати по максимуму. Круговерть буденності затягує у вир усіляких подій, вчинків людей, які іноді залишають темні сліди у нашій пам’яті. Не варто отруювати своє серце спогадами про це. Якщо сильно зосереджуватись на негативному,  можна проґавити момент, який принесе масу задоволення і позитивних емоцій.  Саме вони потрібні для того, аби радіти всьому, що тебе оточує. Тим паче, що гарний настрій запорука гарного вигляду, хорошого кольору шкіри і магніт для позитивних змін у житті.
Нехай весна ще не надто тішить нас своїм теплом, але саме тепер, коли прокидається усе навколо, відроджується природа, прекрасний момент для того, аби відродитися з зимової сплячки, і посміхнутися навколишньому світу. Треба радіти життю, тому, що твої рідні і близькі люди поруч, що ти живеш! Життя прекрасне: так кажуть? Чистісінької води правда. І якщо тобі сьогодні захотілося з’їсти улюблену цукерку – з’їж, захотілося поїхати до лісу – їдь, чи, скажімо, поїхати у подорож, чи ще щось інше – зроби це! І зроби сьогодні. Бо завтра можеш… захотіти чогось зовсім іншого, а бажання повинні здійснюватися, а не замінюватись на нові. Якщо відчуваєш, що образив когось – попроси пробачення, це позбавить совість докорів сумління, звільнить душу. А ще… Не забудь ще раз сказати близьким і рідним серцю людям, як ти їх любиш. І без слів зрозумілі речі, іноді, прозвучавши, можуть виявитися вельми вчасними, подарувати щастя, а хіба не цього прагне кожен з нас?
Не варто витрачати час на безглузді речі чи непотрібних людей. Вони забирають дорогоцінні хвилини, і марнувати їх на те, що тобі непотрібне чи нецікаве – страшна помилка. Дуже неприємно, коли дивлячись назад, бачиш, що не використала час, ситуацію належним чином. І найгірше у всьому цьому те, що ти не в змозі нічого змінити… Але можна змінити ставлення. Що б не було у минулому, у майбутньому завжди є шанс зробити інакше. Ніколи не пізно виправити свої помилки. Отже, треба ловити момент, посміхнутись, і йти вперед, не зупиняючись, назустріч щастю, радості, позитиву.

Що може бути на світі прекрасніше, ніж тонути в очах коханої людини, чи в оченятах, повних невичерпної, безкорисливої, всеохоплюючої любові, немовляти? Думаю, нічого… Хоча, на жаль, трапляються люди, для яких важливими є зовсім інші ідеали.
Кожен з нас приходить у цей світ неспроста, на кожного з нас покладена якась місія, завдання, яке ми повинні виконати, реалізувати. Ні для кого не є таємницею висловлювання, що жінка приходить у життя для того, аби з часом подарувати його іншому створіннячку. Бажання виносити, народити і виховати дитину – невід’ємна частина нашої жіночої сутності. Неприроднім, неприйнятним, незрозумілим є відсутність цього бажання…
Йдучи вулицями міста, нерідко трапиться можливість зустріти безпритульну дитину, яка, жебракуючи, «заробляє» собі на шматок хліба. Тоді в голові зринає тисяча думок: чому так? Чи є в нього (в неї) батьки? Де вона живе? Чи потрібна комусь? Невідомо, чи можна назвати кращим випадок, коли мама все ж таки є… Складно уявити, як живеться дитині при батьках пияках, які за горілкою не бачать власних дітей, ще й примушують жебракувати. Але тим не менше, дітлахи їх люблять!
Нелегшою є доля покинутих матерями дітей. Можливо наївною видасться читачеві моя думка, але не вкладається у свідомості, як жінка може виносити немовля під серцем і… покинути його. Звичайно, не завжди «кіндер сюрприз» є бажаним і очікуваним, але навіщо, даруючи життя, позбавляти найдорогоціннішого – материнської ласки? Складно навіть уявити, яким буде життя-буття дитини, яка не потрібна навіть власній матері.
Дітям, покинутим в Україні, живеться, мабуть, і того важче. Достатньо подивитися, якими є дитячі притулки за кордоном, і які вони у нас. Скільки відомо випадків, коли вихователі знущаються над дітьми, забираючи подарунки, навіть у ті рідкі хвилини радості, коли наша влада раптом згадує про маленьких громадян і готує гостинці до новорічних свят… Невже можна образити цю невинну душу, коли в її очах і так завжди сум та жаль? А з кожним роком таких оченят все більше…
З чим пов’язаний ріст кількості сиріт? З вихованням? Із соціальними умовами? Всього по трохи… Коли жінка може залишити щойно народжене немовля на смітнику, чи десь на морозі, то чи можна говорити про наявність у ній материнського інстинкту? Не думаю… Поставити дитину на ноги — важка справа, і не тільки фізично, психологічно, а й матеріально. На жаль, чимало покинутих дітей залишились без батьківської опіки через відсутність можливості подарувати їй гідне життя. Але, у такому випадку, чи варто народжувати? Реклама у нас працює прекрасно, ми не в кам’яному віці живемо, всі знають, як можна запобігти небажаній вагітності, але чомусь від цього сиріт не меншає…
А чи можна говорити про розвиток повноцінної особистості у таких умовах? Якою є доля вихідців із сиротинців? Найчастіше – пиятика, наркотики, в’язниця… Рідше, випускники інтернатів намагаються покращити своє життя, йдуть вчитися, здобувають професію, створюють сім’ю… Зате з таких більший відсоток – прекрасні батьки. Вони з усіх сил оберігають власних дітей від такого життя, яке зазнали самі.
Щасливі ті, кому пощастило потрапити у прийомну родину. Дуже позитивно, що зараз це стає дедалі популярнішим у нашій країні. Гідні похвали і щирої поваги ті батьки, які приймають у свою сім’ю сироту. Подарувати любов такій дитині, і дати їй можливість віддячити взаємністю – благословенна справа. Але як би це було прекрасно, якби покинутих діток не було взагалі… Утопія? Все у наших руках!
Як дочка знаю, що найкраще — це після важкого дня поділитися враженнями і думками, почути пораду, добре слово, відчути лагідний погляд найріднішої в світі людини — мами… Як майбутня мама знаю, що докладу максимальних зусиль, щоб моя дитина відчувала те саме.

Життя – це суцільна рутина. Кожен новий день минає так само, як і попередній. Щоранку ми виконуємо одні й ті ж процедури, йдемо на роботу й з роботи, пораємося по господарству… І так щодня. На жаль, чогось екстраординарного з нами не трапляється увесь час, але завжди знайдеться хвилинка для маленьких радощів, які, проте, можуть подарувати гарний настрій, зарядити позитивною енергією на весь день… Що ж це? Філіжанка доброї, ароматної кави…

Для кожного ужгородця ранкова кава – своєрідний ритуал. Разом з нею приємно поділитися подробицями вчорашнього вечора, посидіти з друзями у затишній кав’ярні, просто залишитися наодинці із самим собою…

Складно уявити Закарпаття, Ужгород без кави та кав’ярень. Чи не траплялося вам чути чи казати фразу: «Пішли на каву!» Не відомо, чи ви питимете чай або сік, їстимете тістечко чи ще щось інше, але йдете все одно «на каву».

Чимало людей замислювалися над тим, як до нас прийшла кава, які її властивості, вплив на організм людини. Зокрема, серед оприлюднених публікацій, доступних широкому колу читачів, можна знайти публікації Сергія Федаки про те, як на Закарпатті опинився цей напій. За його дослідженнями, кава потрапила до нас безпосередньо від турків ще у ті далекі часи, коли край входив до складу Угорського королівства. У битві при Могачі 1526 р. османи розгромили угорців, після чого Королівство розпалося на три частини. Південну окупували турки, північно-західна потрапила під австрійський протекторат, а північно-східна (Трансільванське князівство) — під турецький. До складу останнього входило і Закарпаття, більш того — певний час столицею трансільванських князів Ракоці було Мукачево.

Не відомо, як саме потрапили до угорців і наших предків, українців під Карпатами, перші кавові зерна — чи то з полоненими турками, котрі й навчили готувати з них духмяний напій, чи були привезені купцями, що швендяли всією Османською імперією, чи подаровані дипломатами, котрі їздили до Стамбула регулярно. Але вже перший володар Трансільванії Янош Запольяї оцінив цей напій. Популярність його зростала невимовно швидко. І як наслідок, ніяких важливих рішень не приймали, покупок не робили, аби не закріпити результат філіжанкою кави. Для сучасного ужгородця - це невід’ємний атрибут повсякденного життя. До того ж дуже корисний. Цікаво, що проаналізувавши вплив на організм людини великої кількості продуктів харчування (у тому числі різних овочів, фруктів, горіхів), фахівці встановили, що користі від них значно менше, ніж від пари чашок кави. Антиоксиданти, що містяться у цьому напої, спроможні з успіхом протистояти розвитку у людини таких захворювань, як рак та діабет. Важливо, що кава з та без кофеїну однаково корисна.

 

Чимало туристів, приїжджаючи до нашого міста, прагнуть відвідати затишну кав’ярню і випити знамениту ужгородську каву. Де це можна зробити? Попри велику кількість таких закладів, насправді не так багато місць, де можна випити не просто каву, а якісну каву. Думаю всі погодяться, що неабияку роль відіграє атмосфера, інтер’єр закладу, якість обслуговування. Навряд чи ви прийдете ще раз туди, де офіціант вам не дасть компетентних відповідей на ваші питання, що стосуються меню, чи з незадоволеним виглядом буде спілкуватися з вами, «забуде» підійти чи принести замовлення… На жаль, таке трапляється часто. Після цього настрій вже буде зіпсований, і того ефекту, якого хотілося досягти від процесу кавування, вже може не бути.

«Підсісти» на каву зовсім не складно. Її неперевершений аромат нікого не залишить байдужим. Мене, наприклад, поперед смаку полонив процес. Це ж так приємно провести час у душевній розмові, попиваючи цей п’янкий трунок. Але зараз я беззаперечна її фанатка. Можливо, не компетентна у питанні сортів кави, методів їх обробки і приготування, але її неперевершений смак дозволяє не думати про такі речі, а насолоджуватись життям…

А чим для Вас є кава?

Влітку 2009 року новини були переповнені суперечками про те, щоб заборонити діяльність ігрового бізнесу в Україні. Було чимало думок з цього приводу, але влада виявилася непохитною – азартні ігри заборонили.

Через сім місяців влада переглянула свої рішення і видали новий законопроект «Про азартні ігри», згідно з яким чинними ставали деякі нововведення. Зокрема, розміщення казино, залів гральних автоматів, букмекерських контор можливе виключно на території розважальних центрів у чотирьох великих містах та відповідних областях (це ті міста, де планується проведення «Євро-2012»), а також на території АР Крим в торгових центрах площею не менше 15 тис. кв. м і культурно-розважальних центрах площею не менше 2 тис. кв. м. Крім того, компанії, що бажають займатися гральним бізнесом, повинні мати статутний фонд у розмірі не менше 10 млн грн.

Менше двох років тому в Україні й у всіх містах потрібно було закрити всі зали гральних автоматів, казино, букмекерські контори. Здавалося, що нарешті прийде спокій у величезну кількість родин, які постраждали від ігроманії рідних. У тенета гри може потрапити будь-хто, особливо якщо створити для цього певні умови. Наприклад, для гравця-початківця не може бути нічого гірше виграшу. Адже, програвши двічі-тричі, він занудиться, задумається над тим, що він робить, чи потрібно це йому, і, можливо, раз і назавжди відмовиться від сумнівного азарту. А вигравши з першої спроби, може не зупинитися.

Поведінка такої людини часом призводить до надзвичайно важких, а іноді й непередбачуваних, наслідків. Дослідники, психологи порівнюють залежність від азартних ігор з алкогольною, наркотичною залежністю. Людина перестає адекватно мислити, для неї різко звужується коло інтересів. Найважливішим стає бажання грати, а для цього потрібні гроші. Про постійне супутництво фортуни мова не йде, тому десь їх потрібно брати. Тоді починаються серйозні проблеми. Відомі випадки, коли гравці виносили з власної домівки різні цінності, гроші, продавали дачі, квартири, машини.
Практичний психолог Вікторія Вайда, досліджуючи явище ігроманії, дійшла таких висновків: «Гральні автомати дозволяють реалізуватись, відчути себе лідером, забути життєві неприємності, відокремитись від зовнішнього світу. Тобто це своєрідний спосіб втечі від реальності, буденних проблем. Медикаментів, для лікування ігрової залежності, недостатньо, потрібні індивідуальна і групова психотерапія».

Залежність від азартних ігор – ще один свого роду наркотик, з поширенням якого треба боротися. Але не варто забувати, що у кожного явища є й зворотний бік. У випадку з іграми – це шалені гроші. Власникам казино, букмекерських контор, гральних автоматів цей бізнес приносить шалені прибутки. У містах, які проводитимуть «Євро-2012», після прийняття нового законопроекту відповідним чином будуть регулюватися податками прибутки таких закладів. Але оскільки для решти міст, сіл, умови залишилися незмінними, а на вулицях з’являються все нові заклади, стає зрозумілим, що такі прибутки нелегальні.

Достатньо подивитися навколо, щоб зрозуміти: заборонений, принаймні для такого міста, як наше, ігровий бізнес процвітає! При чому у відкритій формі. Місця, де можна пограти за гроші виглядають так само, як і раніше, з відповідними позначеннями на стінах закладу. Чому ніхто з високопосадовців не діє відповідним чином, не слідкує за закриттям таких закладів? А їх в Ужгороді знову багато: по вулицях Легоцького, Чорновола, Мукачівська, Гагаріна, біля вокзалів дві точки, навіть біля обласного ДАІ… Список, переконана, можна продовжити.
Хто покриває власників залів ігрових автоматів. Чому при тому, що постійно чиновниками робляться звіти про закриття нелегальних закладів, їх стає дедалі більше? Навряд чи знатимемо імена всіх, хто до цього причетний, але складається враження, що для таких людей закону не існує взагалі. Їх діями завжди і у всьому керують гроші, і бажання мати їх якомога більше. А якщо для них закон не показник, не перепона, то навряд чи людські долі стануть причиною їх хвилювання. Тепер сім’ї, рідні яких були ігроманами, тільки зуміли налагодити своє життя, повернути «хворого» до реальності, знову можуть постраждати. Адже не відомо, чи не підуть залежні від азартних ігор на повідку своєї колишньої залежності, чи не зірвуться? Не відомо, чи можемо ми покладатися на те, що ті, хто повинен слідкувати за виконанням законів, все ж почнуть виконувати свої обов’язки, але сподіватимемось, що вистачить людських сил побороти ігроманію.

Серед білого дня зі свічкою знайти… читаючого… Реально?
або Віртуальна реальність проти художньої реальності

У середині минулого століття моя бабуся ховалася від мами для того, щоб… почитати книжку. Робота в селі чекати не буде, і там її завжди багато. Читати було ніколи. Та й у сільській бібліотеці асортимент не надто широкий… Ховаючись під ковдрою зі свічкою, так хотілося поринути у незвичайний, захоплюючий світ  пригод! Сьогодні ж із тою-таки свічкою читаючого і вдень важко віднайти…

Що ж трапилося? Змінився світ. Кардинально. Якщо принаймні років з десять тому домашній комп’ютер був справжньою екзотикою, то сьогодні дивиною буде його відсутність. Ритм життя інколи настільки швидкий, що здається не наздогнати його. Телебачення, інтернет заполонили світ. Віртуальна реальність захоплює молоде покоління у свої тенета, з яких чимдалі важче вибратись. Та й не хочеться.
Зміна ритму життя, зміна ідеології, зміна цінностей привели нас до того, що молодь швидше проведе свій вільний час на вечірці, у світі віртуального спілкування, аніж у реальному спілкуванні, не кажучи вже про те, аби сісти і прочитати книгу.
Чомусь читати книги у наш час, це не просто не модно, це взагалі аморально. На тебе дивляться як на людину не сповна розуму! Ви не згодні? Можу так сказати, бо маю на це підстави… Уявіть хлопця, років 14. До 12 він читав неймовірно багато, як на свій вік. Згодом прийшов час, коли друзі, однокласники стали найбільшим авторитетом, вони вважають, що це абсолютно непотрібна річ… Як наслідок, від сили 3 прочитані книги за 2 роки… Сумно… Мала можливість попрацювати у школі. Викладаючи українську літературу, вимагаєш прочитати тексти. Читали їх одиниці.. Хоча, вживати тут множину зовсім недоречно… Тебе будуть слухати, навіть роти роззявлять, бо так цікаво, але самі книги до рук не візьмуть.
У чому причина? Попрацювавши у школі, пригадуючи своє навчання у школі, можу сміливо сказати, що наша система освіти сама відштовхує дітей від книги. Як можна розглянути великий за обсягом твір за 1-2 уроки? Програма насичена, діти не встигають засвоїти одного твору, треба братися за інший… А для чого починати читати, якщо все одно не встигнеш, бо одразу новий твір зададуть? Та і підходити до викладання для сучасних дітей треба з іншого боку, ніж звикли наші вчителі, але то вже тема для іншої розмови…
Зайняті роботою, справами батьки не надто часто прилучають дітей до класичної художньої літератури. А може варто б було? Просиджуючи день за днем перед екраном монітора, стріляючи ворогів і різних монстрів, спілкуючись із сусідом через стіну чи однокласником у соціальних мережах, діти не розвиваються творчо. Звідси і думки: а для чого читати? Можна цей час провести за комп’ютером. Якби ж то на полі, ганяючи м’яча…
Звичайно, не можна сказати, що сучасна українська книжкова справа розвивається серйозними темпами (що теж має значення: українська книга як така не є господинею на українському книжковому ринку), але таки розвивається. Слід змінювати свої погляди на читання, слід змінювати підхід до заохочення. Зізнатися, що ти читаєш ніколи не соромно. Якщо ж молоде покоління заперечує, продовжує стверджувати, що це далеко не круто, і не створює модного іміджу, то варто повезти його бодай на Форум видавців у Львові. Там стане зрозуміло, що читати модно! І нехай там серед відвідувачів більше людей старшого покоління, але є там і представники молодого! З них треба брати приклад.
Чи Ви так не вважаєте?