Українське мистецтво…В уяві вмить з’являються колоритні живописні полотна, неповторні та самобутні витвори образотворчого мистецтва… Це все невід’ємне  надбання нації. А на якому рівні наша сучасна творчість, які напрямки має наш contemporary art і чи зможуть наші мистці гідно експонуватися на міжнародних виставках? Важко описати сучасний стан українського мистецтва.  

Україна пережила складний історичний соцреалізм, витримала сотні років поневірянь і тільки з кінця 80-их років XX століття українська інтелігенція починає мріяти, писати, говорити. Сьогодні держава повертається обличчям до мистецтва, яке в часи панування "єдиного методу" було підпільно-корисним. Не так давно українські мистці показали Європі справжні зразки українського модернізму. Та процес входження у світову богемну спільноту вдається важко, адже наша влада не зацікавлена у підтримці молодих талантів. Перш за все  статус художника повинен визначатися визнанням на Батьківщині, а не за кордоном. Взяти хоча б для прикладу світового генія Івана Марчука. Він був невизнаним генієм на своїй рідній землі. Саме за свої націоналістичні мотиви він не раз піддавався тиску і гонінню за часів правління комуністичної партії. В одному з інтерв’ю Іван Марчук влучно зазначив, що Україна –  це країна, яка нікого зі своїх синів не визнала і не зробила великим. Чому найпопулярнішим і найдорожчим художником в Україні є брутальний Олександр Ройтбурд, а не талановитий Іван Марчук? Що тут зробиш, в нас країна така -  століттями з суспільства вимивалася інтелектуальна, духовна, культурна інтелігенція і як писала Оксана Забужко "шляхетно-лицарська" Україна, яка була частиною європейської культури, зникла назавжди.  

Сьогодні ж наші суперавангардисти репродукують "шокотерапію"  як один з напрямів трансавангарду. Широко використовується треш-арт (з англ. "мистецтво сміття" ), який порушує загальноприйняті уявлення про хороший смак та соціальні норми. Його привабливість заключається у брутальній енергетиці та непередбачуваності. Треш-арт висловлює свій протест проти шаблонів, рамок і правил і виступає альтернативним мистецтвом. Але навіщо суспільству таке сучасне мистецтво? Олександр Ройтбурд, якого називають  "авангардним дідусем", "ветераном сучасного мистецтва", "патріархом українського постмодернізму", вважає, що у сучасному суспільстві мистецтво виконує свою природну функцію. Тобто, якщо людина має такі життєво-необхідні функції як, їсти, спати, працювати, розмножуватись, то суспільство теж створює певні матеріальні цінності, створює мистецтво, як певну функцію самовираження. Так, мистецтво певною мірою є відображенням дійсності, але для чого, чи для кого створені роботи Василя Цаголова, Іллі Чічкана, Арсена Савадова, Бориса Михайлова? Брудна, безглузда тематика, яка переплітається з політикою та порнографічними елементами. Що вони хочуть сказати цим? Те що ми і так знаємо і бачимо щоразу, переглядаючи інтернет. "Подивіться яка ідея, який глибокий зміст! " – вигукують "генії". Вибачте, але який зміст у портреті голої дупи, або голубому інопланетянинові-бандуристу?  

Нажаль у сучасному українському мистецтві панує американська традиція "негативної естетики" — якісно нового мистецького бачення, яка виникла на початку XX століття в атмосфері шоку між війною 1914 та роками фашизму. Твір як конструкт втратив цінність. Натомість ідея — концепція, відірвана від матеріального втілення, набула ваги. Найвиразнішим прикладом є "Чорний квадрат" Казимира Малевича. Його естетична якість наближається до нульової, натомість концепція "нуля форми" була революційною в переході авангардизму початку XX століття до нового світобачення. Сьогодні викликають іронію героїчні намагання публіки й критики знаходити в мистецьких творах зміст та естетичні якості: їх не повинно бути за визначенням — концептуально. Тож тільки відкинувши свої естетичні та моральні принципи, ви зможете у повній мірі насолоджуватися українським contemporary art. Глядач повинен вміти відфільтровувати зерно від плевел.  Пам’ятайте, ніхто не зобов’язаний милуватися і споживати псевдохудожньою халтурою, нашвидкуруч зліпленими імітаціями "під мистецтво" або просто фізіологічними подразниками. Приємного поглинання (тобто споглядання:)!

Я – лише бідний художник, і пензель це засіб для вираження, яке небо вклало мені до рук.

Поль Сезанн

 

Велика, простора кімната. М’яке приглушене світло і тихий звук магнітоли. Полиці наповнені всіляким мотлохом, потрібним і не дуже, кілька старих стільців, які стоять, немовби насторожі і мольберт.  Його величність Вівальді сповнює цю нерухому тишу чимось загадковим. Повітря пронизане запахом олійних фарб, розчинників і запахом вічного життя. Саме такі таємничі запахи відчуваєш в старовинних бібліотеках, де нема метушні, і тільки величезні томи з багатовіковими роздумами безмовно лежать і припадають пилом. Такі ж величні полотна написані олією, мабуть тому що олійна фарба – це  вічність.

 

Крізь відчинене вікно переливається пташиний спів. Цього року весна запізнилась, але тільки не в Його душі. Він міцно тримав горнятко з смолисто-чорним напоєм і задумливо дивився на білосніжну поверхню холста. Сьогоднішній ранок видався чудовим, адже до Нього прилетіла Вона. Довго кружляла по майстерні, поки несподівано не сіла прямо перед ним, вмостившись на Його улюбленій живописній драперії. Ще мить –  і в уяві малюється образ, ще мить –  і Він готує фарби і пензлі. І от нарешті перший мазок, трохи невпевнений, але вже сміливий, випадковий але такий продуманий.  По-дівочому чисте полотно – це його життя, палітра з різнобарвними фарбами – його почуття та емоції, а пензель – це субстанція між його духовним та життєвим матеріальним.

 

Він творить і в цю мить стає сакральною особою. Він не копіює будні, а створює неповторний світ, де зливаються правдива реальність, дитяча безпосередність і юнацька мрійливість.  Там, в кольорах, заблукали струмки  його краплаково-червоної  крові, жовтаво-оранжеві відтінки квітів з підвіконника його матері і свіжі краплини вранішнього ультрамаринового настрою. Все це дивним чином поєднується у неповторній живописній палітрі і потрапляє на полотно. Для Нього світло – це божество, а велич Карпатських гір – невичерпне джерело натхнення. В цьому світі не існує брехні, зради та насильства, тут немає матеріальних цінностей, тільки шепіт гірського потоку і величаві сосни.

 

Мистецтво відкидає вульгарність, біль і жадобу цього світу, воно розпрямляє крила на поверхні лопаток і відносить у небесну блакить. Він розуміє це і повністю віддається своїй роботі, в якій знаходить душевний спокій. Тільки Він може розрізнити сотні відтінків рожевого та жовтого на своїй шкірі і порівняти їх з барвами сонця, що сходить. Пальці не малюють, а пишуть, думки вібрують в унісон з раєм та пеклом, а пензель виконує веління самого Творця.

 

Вечір. Стомлений і виснажений Він востаннє на сьогодні пригорне Її до себе, вдихне солодкаво-морозний подих весни і складе мольберт. Досконалості немає меж.  Там за вікном Його чекає сіра реальність, спустошена та невимовна, але він повертається до неї радісним, адже йому вдалося створити свій маленький світ. І байдуже чи заплатять Йому за картину, Він тільки хоче щоб вона приносила колір на сіре полотно нашої буденності,тому що  Він – ХУДОЖНИК…

Бісова баба, або яка вона, українська амазонка?

Тане сніг… Березень. В повітрі вже  літає ледь вловимий запах весни. Її прихід  завжди асоціюється з прекрасною половиною людства, але на жаль, тільки завдяки червоній даті в календарі. В цей день всі чоловіки стрімголов кидаються купувати традиційні "цветочкі , канфети і тортіки", а скільки теплих слів знаходиться у їхніх привітаннях! Якби так було завжди, щодня. А  може Восьме березня святкується тому, що жінка це восьме чудо світу? Не знаю, проте один весняний день - це не свято для української  Жінки. Свято для Неї повинно тривати завжди, адже ніхто не зрівняється з нею в красі, мудрості, героїзмі та відчайдушній сміливості.

Жінка – істота загадкова і водночас дуже суперечлива.  У ній дивним чином  поєднується все: ніжність і хижа лють, янгольське терпіння і диявольська нетерплячість, невинність лані і гордість левиці. Про українських жінок у всі часи згадували як про вродливих, мудрих, незалежних і сміливих.  У XVI-XVII століттях незалежності української жінки-шляхтянки могла позаздрити дворянка будь-якої європейської країни. Бо в той час, коли в Європі теологи і вчені вели дискусії на тему чи є в жінки душа, українські шляхтянки були членами церковних братств, засновували монастирі, школи, видавали книги, були вірними радницями своїх чоловіків-правителів, а за потреби брали в руки зброю і воювали. Саме так, українські амазонки існували і це не легенди.

Амазонки (з грец. «омужені») жили на території України дві з половиною тисячі років тому, в часи скіфів та сарматів. Мешкали переважно на півдні України, та на Поліссі, де колись існувала таємнича країна амазонок. На Україні перша звістка про жінок-амазонок зустрічається в “Повісті времєнних літ”». І звичайно, що багатьох європейських істориків вони дивували своїм статусом, стилем життя, мудрістю і хоробрістю. Через те, що жінки-воїни носили довгу дівочу косу як ознаку вільної, незалежної жінки, деякі їх називали косачками.  Жінки з хистом полководців добре стріляли й хазяйнували. До чоловіків у них було "особливе" ставлення. У місті панянок, де лідерка користувалася великим авторитетом, існував закон - аби вийти заміж і оволодіти чоловіком, потрібно було "здати ісипит" - на війні вбити як мінімум одного чоловіка-ворога. Правда, були невдахи, які лишалися старими дівами, однак закон є закон. А заміжжя їм потрібно було тільки для того, щоб зачати дитину.

За часів козацтва, українські жінки часто ставали розвідницями. Та й пізніше, жінки-воячки в Україні явище не таке вже й рідкісне. Згадати тільки той бойовий запал січовичок та дівчат-партизанок в рядах УПА. У цей час оживали ті матріархальні звичаї, які "дрімали" у патріархальних суспільствах, що складалися протягом тисячоліть. Жінки ставали справжніми воїнами, подвиги яких увійшли в історію. На жаль  ці історичні матеріали та факти радянська псевдонаука, як завжди, вперто ігнорувала та нищила.

"Амазонство" у сучасних українських  жінках, безумовно, залишилося - просто перейшло в іншу форму. Матріархат приховано править світом, адже нинішні умови життя більш сприятливіші для жінок, аніж чоловіків. Жінка — дивовижне створіння. Її бажання, думки, прагнення неможливо скласти в якусь схему, вони, швидше, нагадують хаотичний рух частинок, які постійно спалахують і мерехтять, непідвладні ніяким законам і нормам, лише законам природи. Жінка – мати, жінка – берегиня, жінка – амазонка. На її тендітних плечах тримається  Всесвіт. І хто наважиться назвати прекрасну половину людства слабкою???

З весною вас, любі амазонки!

 

Друкована книга завжди відігравала важливу роль у розвитку людства, але разом з науково-технічним прогресом в книгодрукування приходять Інтернет, електронні бібліотеки (е-бібліотеки), електронні книги (e-book) та інші нові поняття. Надзвичайно гострим постає питання щодо видавництва традиційного. Нібито, відбувається занепад цієї галузі, а далі буде все по-іншому – між авторами і читачем не буде посередників як таких, видавництв не існуватиме і все це відбудеться незабаром… Та невже друкована книга зникне НАЗАВЖДИ ?

 

Сьогодні в зв’язку з появою e-book ведуться багато полемік про майбутнє друкованої (листкової) книги, чи потрібна вона взагалі, які перспективи, і яке ставлення до неї у сучасної молоді. Виникненню цих розмов сприяли численні електронні бібліотеки, де можна знайти не тільки твори  сучасної української літератури , а й зарубіжні  бестселери, які, наприклад, не купиш в ужгородських книгарнях. Це, безперечно, великий плюс, але невже ми позбавимо себе такого таїнства, як читання друкованої книги? Гортаючи сторінки, які пахнуть друкарською фарбою чи столітнім пилом, ми ніби поринаємо в інший світ і з нестримним захопленням читаємо… В цьому процесі є щось містичне і невідоме (хто читає друковані книги, зрозуміє мене :).

 

Нажаль, сьогодні у більшості читачів поліграфічні шедеври в естетичному плані не викликають особливих емоцій, так само як і класична музика. Невірно, що про смаки не сперечаються, якщо під цим ми розуміємо хороший смак. Однак ми не народжуємось з ними і не приносимо з собою на цей світ дійсне розуміння мистецтва. Впізнання, хто або що зображено на полотні, так само мало має відношення до розуміння мистецтва, як і судження якогось дилетанта про співвідношення друкованої книги з електронною. Сперечатись на цю тему зовсім беззмістовно. Хто хоче запевнити, повинен зробити щось краще, ніж інші.

 

Чи варто українським видавцям боятись електронних книг? Чи не відімре в перспективі друкована книга? На мою думку – ні, оскільки нема актуальної проблеми. Якщо електронна книга стане за зручністю використання і за собівартістю співвідносна з книгою паперовою, видавці просто перейдуть на нові носії. Звичайна друкована книга не може зникнути, адже це своєрідна історія.  Набагато приємніше потримати цей шедевр у своїх руках, подумати тільки, скільки праці вкладено в нього – традиція поколінь, новизна видавців та художників-ілюстраторів. Якщо ми поважаємо нашу історію, надбання наших предків, то ніколи не проміняємо друковану книгу на електронну. За винятком деяких видань, які наприклад не збереглись, чи вийшли в обмеженій кількості. В такому випадку можна звернутись до Інтернету. Cьогодні видавцям потрібно підняти виробництво друкованої художньої літератури на вищий щабель, щоб охопити ширше коло читачів. Необхідно знайти цілісність досконалого образу книги сьогодні, щоб шляхом поєднання багатовікових традицій з сучасними комп’ютерними технологіями зацікавити сучасну молодь завтра. А поки що, слід насолоджуватись справжнім читанням друкованої книги , адже справжнього в цьому світі залишається все менше і менше…

 

Що таке графіті, знає, напевно, кожен, але чи можна його  вважати мистецтвом? Молодь вбачає у ньому позитивні зрушення, протест, а старші люди – своєрідний прояв вандалізму. То що ж таке графіті насправді?

 

Графіті є частиною  стріт арту, тобто вуличного мистецтва. Невідомо коли вперше було вжито сам термін «графіті» (італ. «надряпані»). Деякі вчені вважають,  що саме археологи першими назвали видряпані  зображення на різноманітних поверхнях (вилучені під час розкопок) терміном «історичні графіті». Такі надписи є і у нас – у Софії Київській. Вони мають сакральний характер та історичну цінність. Інші вважають, що цей термін було вперше вжито американськими журналістами у 60-их роках, як опис дивних написів на вулицях Нью-Йорка. Як відомо, зародження графіті має кілька чинників, але основними є економічна та соціальна криза в США.

 

Найбільшого розвитку графіті досягає в якості реклами, а з 60-их років 20століття, коли на масовому ринку з’являється фарба-спрей, процес малювання спрощується і це спричиняє своєрідний арт-бум. До розмальовування стін та інших вертикальних поверхностей  приєднуються всі кому не байдуже.  Графіті вже немає чітко окресленого характеру,  воно розвивається стихійно швидко і хаотично. Цікаві творчі малюнки переплітаються з ганебними надписами, які просто руйнують естетику старих історичних будівель і сприймаються, як виклик або заклик до рішучих дій. На початку 70-их років до цього напрямку долучилися наймолодші – тінейджери. Таким чином виникає субкультура «райтинг», заснована на принципі написання власного імені та його популяризації. Проте течія райтингу не є мистецтвом, адже який зміст у написанні та розповсюдженні свого імені? До того ж надписи зовсім незрозумілі звичайним перехожим. Щоб прочитати хитромудрі та яскраві сплетіння літер, необхідна спеціальна підготовка, тому більшість людей починає негативно реагувати, а іноді й зовсім ігнорувати безглузді написи.

 

Як чиста форма графіті зникло ще у XX столітті. Причини занепаду очевидні: нечитабельність, графічна авангардність та символічна «ворожість», яка негативно впливає на нашу психіку. Проте не тільки графіті вороже та авторитарно ставиться до публіки, оскільки  дадаїзм, супрематизм та інші напрямки авангарду мають  більш «ворожі» наміри. Та річ в тім, що графіті – це явище з життя міської культури, тому воно не може порівнюватись з культурою художньою, чи творчістю окремої молодіжної субкультури. Місто поєднує в собі тисячі перехожих, мільйони різноманітних думок, тому  будь-яка діяльність в цьому просторі підлягає жорсткому естетичному оцінюванню. Але те, що з’явилося зараз, має всі шанси перевершити свого попередника. На тлі розвитку різноманітних течій графіті (райтинг, муралізм, бомбінг тощо), виникають суперечки навколо їхньої тематики, стилю та манери написання. Саме муралізм, настінний розпис, є найбіш близьким до мистецтва напрямом, він поєднує стріт арт з графіті, тому його нерідко називають «neograffiti». Для молодіжної субкультури  це своєрідний засіб вираження власного ставлення до світу, для інших – це беззмістовний вандалізм та хуліганство. Та слід усвідомити: якщо  навіть найестетичніший  витвір мистецтва , виконаний в стилі муралізму, буде руйнувати візуальний образ міста, або паплюжити історичні будівлі, то це графіті не буде гармонійним контентом міського простору, а навпаки виглядатиме його хворобою і суспільство його просто відкине.

 

Мистецтво повинне розвиватись в різних напрямках. Графіті досягло неймовірних можливостей і його рівень можна порівняти з пензлем, то чому  ж його не назвати мистецтвом , якщо воно є цілісним стріт арт об’єктом і несе в собі естетичну насолоду? Воно має чітке соціальне завдання – «гуманізацію» та естетизацію міського простору. Мистецтво це чи ні – вирішувати вам, але хто насмілиться сказати, що неповторний Banksy – це не мис-тецтво ?!

 

 

 

Що таке сучасне мистецтво? Це питання є основною темою багатьох дискусій серед художників, мистецтвознавців та критиків, але точного визначення, яке б цілком зрозуміло пояснювало це явище, не існує. Проте є багато цікавих думок, які так чи інакше торкаються, а іноді й охоплюють це поняття.

Мистецтво несе в собі цінність, антураж , естетичну красу та певний зміст, який повинен «прочитатися» глядачем. Відомий французький художник, яскравий представник дадаїзму та сюрреалізму Марсель Дюшан, казав, що художник – це посередник між глядачем та мистецтвом. Коли відбувається взаємодія картина – глядач, відкривається сенс, закладений у твір, тільки тоді відчувається своєрідний синтез експресійних думок митця з думками навколишніх.

Мистецтво – це відображення актуальної дійсності, суспільних процесів та часу. Можливо саме тому contemporaryart (актуальне мистецтво) так животіє різноманітними епатажними та зовсім безглуздими експонатами. Все це сирий шмат м’яса, який кидають глядачам, як поживу, а самі тішаться з власного самозакоханого Я, вважаючи себе творцями. Та багато з них в гонитьбі за власною вигодою, навіть не усвідомлюють, що їхні ж експонати (коров’ячі нутрощі, людські черепи інкрустовані діамантами та полотна заляпані бозна чим і бозна як) впливають на людей негативно, звичайно ж, не враховуючи багатеньких дядечок, які ладні платити за все це лайно шалені гроші, тільки тому, що це ультрасучасно. Але навіщо копіювати те, що ми бачимо в щоденних випусках новин? Вибори – це черговий перфоманс, бійка в парламенті – це звичайний хепенінг. Все це пронизує нас так чи інакше, адже це наше сьогодення, наша реальність.

Актуальне мистецтво ініціативне. Ініціатива – це нахабність і всепроникність, сучасне мистецтво не знає свого місця, для нього не існує манер і етикету, не існує нічого святого. Воно може захоплювати неймовірною майстерністю і талантом, але так само може викликати відразу, огиду, жах. Особливо обурюють різні акції, які позбавлені всього інтелектуального, морального та естетичного. Якщо художник з сокирою кинеться на ікони, або глядачі будуть бігати з дикими вигуками в темній виставковій залі, шукаючи неіснуючу чорну кішку, чи з розумним виглядом витріщатись на інсталяцію з тарілкою та оленячими рогами, що так промовисто висить на стіні, то це називається мистецькими акціями?! Таке мистецтво є мертвим, адже воно ніяк не впливає на наш розвиток та культурне збагачення. Тоді для чого воно існує?

Сучасне мистецтво – вимагає інтелектуальних зусиль. Ми повинні також розуміти, що без належного культурного пласту, фрейдівського над Я, яке ми частоково набуваємо і у вигляді освіти, і у вихованні, неможливе повноцінне розуміння сучасного мистецтва. Кожен з нас сприймає його по-своєму, адже це залежить не тільки від освіченості людини, а й від її власного світосприйняття. Сучасний дикий та аморальний натовп зацікавити і перейняти можна тільки людяністю, тому що зараз нікого не здивуєш агресією, озлобленістю та безсоромністю. Щоб контемпорарі-арт був виправданим і більш зрозумілим, він повинен стати суперморальним. Він повинен поєднати в собі відфільтроване минуле, світле майбутнє та актуальне сьогодення. Тоді глядачі не будуть почувати себе ошуканими, чи занадто приземленими, відвідуючи чергову виставку, вони будуть просто насолоджуватись спогляданням прекрасного, спогляданням Real art…