Чергова порція «політичних делікатесів»

Залишилося менше місяця, а точніше рівно тридцять днів до проведення чергових виборів депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів, за постановою, ухваленою ще другого липня 2010 року. Тепер населення чекає тридцять днів невимовно прекрасних величезних облич на білбордах, солодких і гучних передвиборчих обіцянок, обов’язкових «показових виступів» та імітації активної діяльності, спрямованої виключно на добробут і щастя нації. Готуймося, бо нам цього не уникнути.

Представлення, або Me, Myself and I. Мова йтиме про кандидатів на посаду мера міста, адже це ужгородців турбує найбільше. Я, я, і ще раз я. Таким принципом, здається мені, керуються кандидати на посаду голови міста з найдовшою липовою алеєю у світі. Абсолютно забуваючи про те, що егоїзм відштовхує. Я самий чудовий, прекрасний, найкращий, чесний, добрий, турботливий... Нудити починає ще на третьому слові. Ну чи на передвиборному лозунгу на кшталт «нічого собі – все людям». І пузо випирає сантиметрів на 20, або діти роз’їжджають на лексусах. Дані подробиці абсолютно протиречать передвиборному лозунгу, показовій чесності і всьому іншому, чим нас так вміло годують. Чому вміло – бо вдається нажитися на несвідомих громадянах, вдається задурити голову навіть і свідомим громадянам. Не дарма політологи гроші отримують, ох не дарма.

Частина перша або What I’ve Done Best. Наразі починається цікава частина передвиборної кампанії, якщо розглядати її в цілому. Частина представлення на публіку минулих досягнень шанованих кандидатів. І починається. Особисто мені це все нагадує аукціон, лоти, дядьків з табличками з номерами і стук молотка. Кожний щось зробив для міста, якщо вірити. Кожен посадив дерево у себе на дачі, відклав грошей дітям на Гарвард і побудував будинок. От пощастило, але до чого тут місто, перепрошую? Продано, кричить дядечко. Не віримо, кричить народ.

Частина друга або What You Gonna Do. Це найцікавіше. Моя улюблена частина. Такий азарт, жага до перемоги, сила, красномовність і впевненість, якій можна позаздрити, виникають у політиків лише в останній місяць передвиборної кампанії. Вони наперебій кидаються на телебачення, радіо, газети – роздавати інтерв’ю і вихваляти себе. «Хвали ня ротику, бо роздеру тя!», як кажуть у нас на Закарпатті. Вони наперебій кидаються відвідувати школи, дитячі садки, дитбудинки, уважно вислуховують проблеми, записують і забувають. Давлять на свідомість, імітують діяльність, роблять все – аби тільки нічого не робити і виглядати при цьому найкращою людиною на землі. Частина друга триває до самих виборів і супроводжується не тільки передвиборними обіцянками знизити ціни на комунальні послуги, чи засадити місто рідкісними кактусами, з яких можна буде робити горілку і добряче заробити на експорті, а й брудним піаром і конкуренцією. Саме під час останніх днів до виборів деяк особистості відкривають в собі хитрість і винахідливість. Я аж бачу, як кандидат закидує фотографію свого конкурента дротиками від дартс, при цьому хіхікаючи в кулак і свято вірячи в ужгородське агентство «Вуду ритуали».

Частина третя або It’s Not Over… Ну що вже там, не вибрали – то й не вибрали. Поплакали і перестали. Вдихнули на повні груди і взялися за те, що вдається найкраще – лапша на вухах громадян. Це і вдається найкраще, і робиться вже так давно, що виходить просто прекрасно.