У сучасній політичній науці спостерігається велика кількість думок про те, що являє собою політична культура. Такі значні розбіжності в поглядах на дане явище пояснюються його складністю і недостатнім вивченням. Вперше термін “політична культура” було введено в науковий обіг німецьким філософом І.Гердером. Концептуальне уявлення про політичну культуру і систематизований опис поняття склався тільки в 50 – 60 рр. ХХ ст.
Політична культура – це невід’ємна складова частина загальнонаціональної культури. Це, передусім, такий спосіб діяльності соціальної спільноти, особи у сфері політичних відносин, який відображає досягнутий рівень політичної активності та політичної зрілості суб’єктів. Він включає різні компоненти й рівні: культуру ставлення суб’єктів до здійснення політичної влади; культуру електорального процесу; культуру формування політичних і громадсько-політичних інституцій; культуру політичної поведінки; культуру політичної свідомості й спілкування та інші, тобто поширюється на всю сферу політичного життя суспільства. Разом з тим політична культура включає в себе не всю політичну свідомість і політичну поведінку, а лише те уставлене, типове, що характерне для політичного життя суспільства, для політичної свідомості і поведінки основної маси населення , те, що стало звичкою, стало типовим і характерним для даної соціальної спільноти.
Отже , політична культура – це система стійких уявлень, орієнтацій, цінностей, переконань, позицій, поглядів, зразків поведінки у сфері взаємовідносин влади і народу, які так чи інакше проявляються у діяльності суб’єктів політичного процесу. Вона складається історично, є відносно стійкою, втілює у собі досвід попередніх поколінь. У ній закріплюються ставлення людей певної країни до політичної системи і окремих її елементів, до політичного процесу, а також до самих себе й своєї ролі в цьому процесі.
В українській політичній думці поняття «політична культура» чи не вперше застосував В.Липинський. У його розумінні політична культура означає «хотіння і вміння» національної еліти використовувати у своїй діяльності «дані політичної науки». Рівень політичної культури за В.Липинським, є показником інтелігентності даної нації, її здатності «спокійно і правдиво» аналізувати суспільні явища і передбачати наслідки подій.
Спробуємо проаналізувати історичні ретроспективи української політичної культури. Хочеться розпочати з періоду Київської Русі, оскільки визначення витоків українського етносу з ранішого часу є досить спірними в наукових колах і потребують окремого аналізу.
За традицією, організація державної влади в Київській Русі мала договірний характер. Віче передавало князеві всю повноту влади в обмін на обіцянку здійснювати її на підставі волі народу, що передбачалося в угоді. Проте внаслідок необхідності централізації влади, політичне самоуправління через віче відступає на другий план. Князь концентрував у своїх руках законодавчу, судову та адміністративну владу, яку реалізовував через власну дружину. Віче тяжіло над князем для досягнення легітимності всіх його справ, надання матеріальної та моральної підтримки. Через міцні традиції народовладдя візантійська теорія богоданності влади не мала відгуку в суспільстві.
З децентралізацією Русі на землях Півдня виникла окрема етнополітична спільнота, яка мала спільну територію і мережу комунікацій, пов’язану з місцевим державним життям. З'явилася південноруська етнічна еліта, яка сформувала (через спільні комунікації) у населення усвідомлення того, що вони є одним народом (тобто спільну етнічну самосвідомість). У результаті наприкінці ХІІ на поч. ХІІІ ст. Поширюється єдина самоназва «русь» (у множині) і «русин» (у однині), що свідчило про формування єдиного етносу.
Подальший розвиток політичної культури українського народу був пов’язаний з Великим князівством Литовським, а трохи пізніше – з Річчю Посполитою. Велике князівство Литовське можна розглядати як продовжувача і спадкоємця історії Київської Русі: за державною мовою, судочинством, самоуправлінням, законодавством тощо. В Литовських статутах похідних від Руської правди всі вільні стани (шляхта, бояри-слуги, міщани) користувалися правом недоторканості від арешту, ув’язнення, позбавлення майна без судового вироку. З ХIV століття певним етапом розвитку демократичної політичної культури українства стало магдебурзьке право.
Для становлення політичної культури української нації важко переоцінити три століття прожитих у складі Польсько-Литовської держави. Українці до ХVII століття зберігали тісний зв'язок з європейською цивілізацією. На основі синтезу західноєвропейських і східнослов’янських культур виникло таке яскраве світоглядне явище, як українське бароко. Його основою було героїзація військової доблесті та антропоцентричне бачення світу.
Ще в межах ХІІІ-ХVII століття виникає проблема «двох Україн» . Наприкінці ХІІ ст. почали формуватися два політичних інтеграційних центрів Південної Русі – один на базі Галицько-Волинського князівства, другий у Південному і Середньому Подніпров'ї. Різні умови існування (вплив степу, козацької вольниці на Півдні і культурно-державницький тиск на Заході) сформували в українців різні тактичні позиції і відчутно вплинули на формування політичної культури народу.
Визвольна війна ХVII століття, відкрила новий період в історії України, - час національного самоусвідомлення, формування громадянського суспільства. Політична доктрина Богдана Хмельницького під впливом розмаху селянської війни швидко еволюціонувала від захисту православ’я і козацьких свобод до «визволити з лядської неволі народ руський увесь». Можна стверджувати, що в цей час формується новітня українська політична нація на основі широкого національного (і, як наслідок, політичного та психологічного) самоусвідомлення народних мас.
З часом, внаслідок втрати єдності українського соціуму, належності частин України до різних етноцивілізаційних просторів у політичній культурі українців з'явилося кілька субкультур, орієнтовані на систему цінностей пануючих над ними держав. Розвиток народу у різних політичних площинах, у складі ворогуючих між собою держав нівелював національні почуття, зменшував рівень соціальної солідарності та ідентифікації.
Розвиток у різних політичних державах позначився на ментальності і політичній культурі українців. У російській частині України політична культура залишалася типово підданською. Для переважної частини суспільства нормою політичної поведінки був конформізм і лише незначна частина вдавалася до протесаного реагування. За труднощів національного вирізнення (спільна спадщина «колиски» і православ’я ) та відсутності національних перепон для кар’єри освічені українці віддавали перевагу соціальним політичним доктринам на шкоду національним пріоритетам.
На Заході політична культура українства формувалася за значного впливу латиномовної, раціоналістичної у своїй основі традиції. В ній переважали індивідуалістичні начала, місіонерство з національним забарвленням (теорія «українського П'ємонту»), гостре відчуття ущемленості і відстоювання національних прав. Наслідком важкого політичного пресу з боку обох імперій були малі форми організації національного руху (громади, просвіти тощо) і катастрофічний брак позитивних державотворчих ініціатив.
Українське відродження 20-тих років ХХ ст. стало результатом трансформованої політичної енергії початку минулого століття.
Возз’єднання України у 1939 році стало історичним кроком на шляху консолідації української нації, здійснення одвічних сподівань народу. Вперше в своїй болючій історії українці дістали можливість для розвитку у єдиному державному організмі. Вплив західноукраїнської ментальності позначився на загальному рівні політичної свідомості суспільства, на його політичній культурі. Водночас, за єдину територію, за «кількість», українці заплатили «якістю». 30-ті роки стали найтрагічнішими в історії Радянської України. Знищення національної еліти, насильницька колективізація села, масові переселення так званих куркулів, голодомор 1932-33 років не тільки значно загальмували формування соціокультурної ідентичності українського народу, але й завдали нищівного удару генофонду нації, який ще більше посилили наслідки другої світової війни.
Загалом, психологічні стереотипи минулого тяжіють над суспільством, змушуючи обирати нові варіанти поведінки на основі типових ситуацій історичного досвіду. Модернізація української політичної культури вимагає виходу за рамки обмежувальних уявлень, тобто за рамки стереотипів. Перший крок на цьому шляху – не боятися власних недоліків, не боятися минулих поразок. Інша вимога до її розвитку передбачає критичне ставлення до своєї історичної спадщини. Зокрема, це стосується проблем національних образ. Міжнаціональні відносини в минулому були далекі від ідилії й нерідко являли собою довгий ланцюг обопільних насильств і злочинів, коли вчорашня «жертва» жорстоко мстилася своєму «насильнику».
Спроможність критичного погляду на національну спадщину є ознакою моральної сили і послужить відновленню довіри до української політики в демократичному світі.
